«Не будемо влаштовувати мітинг, – сьогодні день, коли просто хочеться помовчати», – сказав голова правління Рівненської споживспілки Петро Бараш на могилі свого колишнього заступника Олега Татарина в селі Великі Межирічі.
Минув рік, як 42-річний Олег Татарин пішов у далекі засвіти: так тихо й несподівано, неначе не хотів завдавати нам зайвих турбот та клопотів… Але ми, звісно ж, пам’ятаємо.
16 травня представники великої кооперативної родини злетілися з різних куточків області сюди, до його родинного гнізда, і водночас до місця його вічного спочинку.
Про що думав кожен, хто стояв біля квітучої могили в глибокій зажурі? Про весну, яка обдаровує ароматом свіжої зелені та пахощів? Чи про війну, яка безжально забирає найдостойніших синів, серед яких – представники кооператорів та члени їхніх родин? Весна і війна – речі, здавалося б, непоєднувані, надто в ХХІ столітті. А ось, маємо…
До речі, просто помовчати не вдалося: слово по слову, – і таки зійшли на вкрай болючу для кожного з нас тему війни. Та захисників, що кладуть на ній свої голови за незалежність України. За те, щоб ми тут, у тилу, могли відвідати могили найрідніших, найближчих. Сказати їм про те, як ми їх любимо, про те, що пам’ятаємо і дуже сумуємо…