Від страшного дня 26 квітня 1986-го минає сорок років…
Саме тоді й моє життя розділилося на «до» і «після». Вже наприкінці травня єдина з курсу (бонус для відмінниці) мала їхати на практику не до обласного видання, як усі, – до Всеукраїнської газети «Молодь України» .
Та одразу після травневих свят декан факультету журналістики Львівського держуніверситету Йосип Цьох запросив до себе: «Інно, Ви не хотіли б змінити місце практики? Раджу це зробити, для Вашої ж користі, повірте». Він більше нічого не пояснив, – а я й не допитувалась.
Чи знав Йосип Терентійович правду чи щось відчував інтуїтивно? Досі не маю відповіді, – не встигла запитати у наставника, який незадовго відійшов у Вічність.
Але змінила плани й поїхала до Рівного. Не знаю, хто тоді відвів мене подалі від Чорнобиля: декан чи сам Господь… Бо щойно тільки впала «залізна завіса», ми дізналися: коли столиця радісно крокувала в першотравневій демонстрації, навкруги просто-таки зашкалював радіаційний фон. І лише партійні бонзи вивезли з Києва свої родини….
500 атомних бомб, які скинули на Хіросіму, – саме такої потужності вибух стався на Чорнобильській АЕС. Далі – замовчування масштабів катастрофи, яка назавжди перетворила Чорнобиль із власної назви на загальну.
…Розправляє крила сорокова постчорнобильська весна: відтоді виросло, вважайте, два покоління! У когось народилися діти й онуки, хтось – навпаки, пішов на вічну службу до Всевишнього. Війна в Україні пригасила гостроту сприйняття проблеми століття, – втім, у Європі люди досі здригаються від слова «Чорнобиль».
Ступили в ядерний вогонь
З кооперативного ресторану «Прип’ять» у Прип’яті на базу до Іванкова він вивозив продукти та обладнання, яке демонтувала бригада рівненських монтажників на чолі з директором ремонтно-монтажного комбінату облспоживспілки Борисом Рашковським.
- Я допомагав їм: відкрутити, навантажити, підвезти. Чую, в горлі щось дере, сушить, заважає дихати. Пішов до лікарки, а вона каже: «Прийми, хлопче, сто грамів – і їдь далі! Отак і рятувалися: і вином, і горілкою, не розуміючи ще, що ж із нами відбувається, – пригадує Леонід Вікторович. – Але так було лише в перші дні, далі першіння не відчувалося – звикали, мабуть.
На жаль, здоров’я підводить чоловіка все частіше: тож торік вийшов на пенсію зі свого рідного колективу. Та дякує Богові й за те, що є: хлопці, які були з ним, усі в засвітах: вони всі старші були, а він – наймолодший.
Леонід Цурпалюк каже: було б здоров’я – не задумуючись, пішов би захищати Україну на передову. Шкода йому, що кладуть там свої голови молоді хлопці, дуже шкода… Отакі вони, ліквідатори, – міцні, як криця, на яких можна покластися в будь-яких життєвих ситуаціях.
- До речі, світлої пам’яті Рашковський був нашим мотором і душею компанії. Саме його свідчення стали вирішальними, коли я отримав статус ліквідатора аварії на ЧАЕС другої категорії – адже спочатку жодних документів у нас не було. Це вже пізніше почали рахувати, фіксувати, поділ на зони встановлювати, – веде далі Леонід Цурпалюк. – Шкода тільки, що той статус практично нічого не дає сьогодні, на папері він здебільшого! Тепер уже маю першу категорію ліквідатора: бо довелося поставити чотири шунти, – та невидима радіація таки дісталася серця.
Він дбайливо зберігає почесну грамоту й подячний лист від правління Іванківської райспоживспілки, датовані 28 травня 1986-го.
«Колективові ремонтно-монтажного комбінату Рівненської облспоживспілки під керівництвом Бориса Рашковського за своєчасне надання практичної допомоги з монтажу та налаштування обладнання в споживчій кооперації Іванківського району», – читаю. Далі – перелік прізвищ рівненських кооператорів, які пішли в ядерний вогонь вже у перші дні травня 1986-го: Володимир Жовтянський, Анатолій Сакович, Микола Бухалюк, Віктор Гуда, Микола Козелець, Микола Вакулюк, Микола Наконечний, Леонід Цурпалюк, Валентин Телегуз.
Ось вона, кооперативна солідарність, – не паперова, справжня! Затим Леонід Цурпалюк поїхав до Макарівського району, де організовували харчування будівельників кооператори Рівненщини на чолі з тодішнім головою правління облспоживспілки Миколою Мосійчуком, його заступником Іваном Романським, начальником управління громадського харчування Лідією Мельничук.
«Везли польові кухні й навіть дрова»
Микола Мосійчук, нині голова обласної організації ветеранів споживчої кооперації, пригадує:
- Одразу після травневих свят ми сформували колону з 25-ти вантажних машин: везли польові кухні, посуд, навіть дрова. Попереду – автобус із кухарями з різних районів області, – їх було щонайменше 30. І оця наша колона зайняла всю вулицю Млинівську. Приїхали на околицю села Карашин Макарівського району Київщини. Саме там будівельники зводили житло для людей із Прип’яті, – а ми мали налагодити для них повноцінне триразове харчування. Це було півтори тисячі наших рівненських будівельників. А вулицю навпроти зводили івано-франківці, яких, відповідно, харчували їхні кооператори; далі розмістилися львів’яни. Все було чітко розподілено, кожен без паніки робив свою справу. В селі Калинівка Макарівської райспоживспілки були продовольчі склади, – звідти ми отримували продукти. Втім, м’ясо, масло, молочку потрібно було «вибивати»: самою олією та макаронами людей, які тяжко працюють, не нагодуєш. Тож Укоопспілка перетворилася на своєрідний штаб співпраці з тодішнім Держпланом: ніхто ж не очікував такої біди. Окрім того, працівники будівельно-монтажного управління облспоживспілки звели магазин та кафе в селі Олізарівка Іванківського району.
Заступник директора департаменту маркетингу та логістики споживспілки області ( у 1986-му – завідуюча виробництвом Острозького райспоживтовариства) Людмила Церешко:
- Я тоді щойно прийшла на роботу в кооперацію, 22 роки мені було. Але й досі пам’ятаю ті криниці, затягнуті целофаном, викорчувані фруктові дерева і щити з попередженнями: «На узбіччя не виходити!». Ми ж не мали усвідомлення, що й до чого: просто їхали виконувати завдання. О четвертій ранку дісталися до місця призначення, прямо в полі розгорнули намети та польову кухню, яку я побачила вперше в житті. Йшов сильний дощ, мені хтось дав гумові чоловічі чоботи, які виручали й надалі. Вже о сьомій ми годували будівельників, – впоралися! Спочатку жили в наметах, підйом – о четвертій ранку. А вже далі збудували кухню, також їдальню. До слова, навіть якщо хтось із наших хворів і йому пропонували повернутися додому, – люди відмовлялися. Це була висока відповідальність, ніхто не хотів підвести колег.
Ані Микола Мосійчук, ані Іван Романський, ані Людмила Церешко не мають жодних чорнобильських статусів. Але щороку 26 квітня вони приходять до пам’ятного знака «Жертвам Чорнобильської катастрофи» в Рівному. З квітами пам’яті про тих, хто вже за Вічною межею. Бо їхній внесок у ліквідацію наслідків Чорнобиля неоціненний.
Цими днями в усіх кооперативних організаціях згадають людей, які 40 років тому вберегли нас, наших дітей та онуків від чорнобильського монстра. Багатьох, на превеликий жаль, – уже посмертно.
Чим завершиться моніторинг?
Нині всі наші зусилля спрямовані на завершення кривавої війни. Але й біль Чорнобиля не стихає. Бо ряд українських областей носять статус «чорнобильських». Серед них – і Рівненщина: єдина, до речі, територія в Європі, розміщена в зоні дії двох атомних електростанцій – Рівненської та Хмельницької.
Розуміємо: тема Чорнобиля ( а це проблема комплексна – економічна, соціальна, медична та, на жаль, і політична) не повинна бути для України вічною. Та підходи держави до її розв’язання мають бути справедливими.
А ось тут – проблема. Нині активно триває дозиметричний моніторинг чорнобильських територій: держава спрямовує на це немалі гроші. Водночас люди в тривозі: чи не зникне з їхніх населених пунктів статус радіаційно забруднених, який, власне, й дозволяє пільговий вихід на пенсію та щомісячну доплату до неї в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, – цьогоріч 2.595 гривень?
Тривога небезпідставна: ресурсів у держави не вистачає навіть для того, щоб на п’ятому році війни підвищити грошове утримання наших захисників. Чорнобильці ж діють активно: щоб відстояти свої права, обֹ’єднуються в громадські організації, залучають народних депутатів. Тимчасова спеціальна комісія, створена в парламенті, вже не один раз проводила виїзні засідання на «чорнобильських» територіях. Нещодавно, приміром, – у Зарічному на Рівненщині. Щоразу депутати обіцяють людям справедливість, – хоча на ділі так не виходить.
Бо потрапити в Єдиний державний демографічний реєстр, щоб отримувати отих 2.595 гривень доплати, – ще той квест. Якщо ти проходив армійську службу чи навчався поза межами свого населеного пункту, – тебе в тому реєстрі немає. Ба більше: люди, які в межах свого села чи містечка переїхали на іншу вулицю, змушені доводити фахівцям Пенсійного фонду, що вони нікуди не відлучалися.
Цими днями вони особливо голосно б’ють у чорнобильські дзвони: аби відстояти своє право на доплати до пенсій навіть якщо їхні населені пункти після висновків дозиметричного моніторингу втратять нинішнє зонування. Кажуть: якщо вже ми прожили тут 40 років, заробивши купу болячок, – то невже не заслужили на ту мізерну доплату? Бодай за те, що кожен із нас носить у собі маленький реактор…
Сумний «привіт» із ЧАЕС
14 лютого 2025-го російський дрон пробив захисну арку об’єкту «Укриття» на ЧАЕС. Країна-терорист свідомо використала ядерний фактор як зброю проти України. Тепер, попереджають фахівці (зокрема, ядерний експерт Greenpeace Шон Берні) обвал саркофага може статися будь-якої миті… Адже новий безпечний конфайнмент уже не є герметичним середовищем: внаслідок вибуху та пожежі укриття над четвертим енергоблоком утворився отвір.
Керівництво станції попереджає: маємо нову континентальну загрозу, оскільки повторні удари або сейсмічні хвилі від вибухів можуть спричинити обвал конструкції та масштабний витік радіації.
Повне відновлення захисту є технічно складним через високе випромінювання та потребує понад 500 мільйонів євро. Зрозуміло, що через війну відновлення може затягнутися. І це ще один ризик для України, Європи та світу: Чорнобиль нагадує про себе й через чотири десятиліття.
Інна ОМЕЛЯНЧУК
ДОВІДКОВО: Зони радіоактивного забруднення є в 12-ти областях України. Найбільше ж постраждали Київська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська, Черкаська, Сумська, Вінницька та Волинська області, де окремі райони віднесено до зон гарантованого добровільного відселення або посиленого радіоекологічного контролю.