Із Зінаїдою Сухою, головним бухгалтером заготівельно-виробничого збутового комбінату облспоживспілки, ми зустрілися на майдані Незалежності. 29 квітня тут попрощалися з її сином – нашим захисником Ігорем Сухим.
- Скоро і його портрет тут буде, вже виготовляють. А сьогодні поїду на Алею Героїв, де тріпочуть на вітрах жовто-блакитні прапори… Ось, бачите, бузку його улюбленого біля хати нарізала, відвезу, – витирає сльози сива мати, вдивляючись у інсталяції, яким на майдані все тісніше.
Мимо пробігають люди, – заклопотані й усміхнені, – різні. А ми гортаємо сторінки родинної пам’яті. Щоб хоч трохи відволіктися від прірви горя: це ж тут батьки проводжають в останню земну дорогу своїх дітей. Хоча за всіма законами Всесвіту має бути навпаки!
…Сухі родом із Великого Шпакова під Рівним. Там з’явилися на світ обидва сини пані Зінаїди – Ігор та Юрій. Обидва проходили строкову службу. А коли в Україну прийшла війна, стали на її захист. Ігор віддав за нашу можливість дихати рідним повітрям своє життя… Юрій після серйозного поранення несе службу на чернігівському напрямі.
Ще в 2021-му Ігор казав: «Мамо, буде війна з росією, – і мене вона точно не мине». Передбачав. Бо добре знав історію України. Так і сталося: у своїх 46 Ігор Сухий перетворився на штурмовика 225-го окремого штурмового полку. Торік у червні з ним обірвався зв’язок. А 28-го дружині подзвонив побратим: «Ваш чоловік поранений у ногу біля Андріївки на Сумщині». Згодом прийшло офіційне сповіщення про те, що Ігор Сухий вважається зниклим безвісти. Отак, між небом і землею, родина жила майже 10 місяців… Шукали його на всіх можливих ресурсах та групах у соцмережах, телефонували побратимам, ревно просили заступництва Всевишнього. Тих 10 місяців стали для них усіх щонайменше 10-ма роками пітьми… Але ж надія помирає останньою!
Вона пробивалася промінчиком через пітьму навіть тоді, коли отримали повідомлення з координаційного центру з питань зниклих безвісти: «Знайдено рештки тіла: ймовірно, Ігоря Сухого, вік – приблизно 35 років». Сумнівалися: йому ж бо – 46… На жаль, дива не сталося. Експертиза ДНК батьків на 99,9 відсотка підтвердила: це він, їхній Ігор. Просто тих два місяці, що його не могли забрати з поля бою, зробили своє…
Офіційним днем загибелі Ігоря Сухого вважається перше липня 2025-го: коли йому, пораненому, нарешті вдалося прийти на допомогу, знову прилетів ворожий дрон. Цього разу смертоносний.
Пані Зінаїда пишається своїми синами, їхніми дружинами й онуками. Онуків четверо: по двоє дітей у кожного сина. Старший син Ігоря, 24-річний учитель історії та правознавства Рівненського ліцею№24 Володимир Сухий, на запитання про вибір професії відповідає:
- Цим я завдячую татові, який дуже любив і добре знав історію України. Бо ж не обов’язково вчитися на історичному, щоб її знати. Він аналізував події нашого минулого, проводив обґрунтовані паралелі з сьогоденням. І передавав ці знання нам із братом. Бо той, хто не знає власної історії, намагається відібрати її в інших, – як це робить росія. На війні тато виконував свій обов’язок насамперед заради родини – дружини, дітей, батьків. Торік на святі останнього дзвоника, куди його запросили, так і сказав: «Мені важливо бачити щасливою свою сім‘ю, – ось моя мотивація». Така ж – як у переважної більшості військових: вони стоять на смерть за своїх дітей та онуків, бо не хочуть, не можуть допустити, щоб війна перейшла нам у спадок! На жаль, Україну, наче іржа залізо, роз’їдає корупція: чи не щодня чуємо про нові схеми відмивання та привласнення коштів, які мали б працювати на нашу перемогу. Тож маємо дві війни – із одвічним нашим зовнішнім ворогом та з не менш підступним внутрішнім. І не знати, яка з них завершиться раніше. Прикро й боляче!
Володимир каже, що його завдання – правдиво розтлумачити дітям і ту історію, яка пишеться сьогодні. На жаль, найвищою ціною – життями наших захисників. Простих солдатів, які не вміють красиво говорити, але самовіддано й жертовно стоять за кожен клаптик рідної землі:
- У кожному класі, де викладаю, є діти, батьки чи брати яких боронять Україну або, на жаль, уже загинули. Тому переконаний: історія України має стати пріоритетним предметом із належною кількістю годин! Поруч із українською та англійською. Погодьтеся, немає сенсу глибоко вивчати біологію, якщо ти знаєш своєї історії! Як і ту ж англійську, якщо не знаєш рідної мови та літератури. У міністерстві освіти мають це нарешті усвідомити й змінюватися швидше! Бо є три професії, без яких у нас не буде поступу: це вчитель, медик та військовий. Без висококваліфікованих учителів не буде фахових медиків. А хто ж тоді рятуватиме військових? Тріада замикається. Я прийшов у школу в 20 років, ще студентом Рівненського гуманітарного, і залишаюся тут: люблю дітей, а вони – мене. Щоразу повторюю: бачите траурний кортеж – зупиніться, проходите біля портрета загиблого за Україну, – подякуйте. Бо така, на жаль, ціна кожного нашого світанку тут, у тилу війни. А ще ми всі сили спрямовуємо на допомогу ЗСУ: краще не випити кави, а задонатити.
Які глибинні сенси в цих словах молодого вчителя… То на скільки ж років старшими стали діти війни?! На скільки мудрішими? Ними рухає свобода, що живе в генах, а передається з материнським молоком. І жодним завойовникам не під силу це змінити: бо хто прийшов на нашу землю з мечем, – від меча й загине. Говоримо з Володимиром поміж сигналами повітряної тривоги, яка цими днями не змовкає. Пригадуємо слова національного лідера Франції генерала Шарля де Голля: «Руйнування міст і катування мирних громадян ніколи не приносили воєнної перемоги. Вони лише перетворювали кожен дім на фортецю, а кожну вцілілу душу – на смертельного ворога».
…У пам’ять про тата син (який професійно займається футболом) нещодавно організував футбольний турнір. Тепер готує пам’ятну дошку в Рівненській ЗОШ№ 18, – саме звідти полетів у самостійний життєвий вирій Ігор Сухий. І хоче запропонувати людям петицію про присвоєння татові звання Героя України. Його брат – першокурсник Національного університету водного господарства та природокористування, майбутній геодезист, в усьому підставляє плече: таке ж надійне, як у тата та дядька Юрія.
Попри тяжке поранення та загибель брата, Юрій несе службу на чернігівському напрямі. Так, він цілком законно міг би «списатись», – але хоче помститися за Ігоря. Тому, каже, ще не час. А вдома, в Рівному, на нього так чекають! І дружина, й 23-річний син, і донечка-цьогорічна випускниця: вона мріє про незабутній шкільний вальс із татком.
…На подвір’ї рідної хати у Великому Шпакові наче наввипередки квітують бузок, іриси та півонії. Саме Юрій доклав тут своїх умілих рук: зробив усе до ладу, аби батькам було комфортно. Тож вони чекають-виглядають свою кровиночку.
Пані Зінаїду як маму двох захисників часто запрошують на урочистості в рідній Дядьковицькій громаді, в школі. В такі миті понад усе радіє її зболена душа: Україна ж бо починається з віри в наших дітей. І ця віра вже проростає в їхніх незламних генах.
Інна ОМЕЛЯНЧУК
До речі: з невеликого колективу ЗВЗК у лавах наших захисників також оформлювач готової продукції Іван Лобчук, чоловік апаратника Оксани Мусевич та син завідуючої складом Руслани Копець.