Долаючи труднощі, забезпечуючи належне господарювання в умовах війни кооператори області активно допомагають нашим мужнім захисникам, самі стали волонтерами. З перших днів війни передали частину своїх об’єктів для зберігання, фасування, комплектування, сортування продуктів харчування, засобів гігієни, речей, що призначені для допомоги під час війни. Постійно спрямовуються для ЗСУ, Територіальній обороні, тимчасово переміщеним особам фінансові ресурси, і від усіх без винятку наших кооперативних організацій, і від самих працівників.
Серед волонтерів області – Олена Шустик, голова правління Степанського споживчого товариства Сарненської райспоживспілки. Олена Шустик та вся її родина з перших днів війни стали активними волонтерами.
Обидві її доньки та невістка з онуками на певний час виїхали до Польщі, де отримали прихисток. Там разом із іншими українцями зорганізувалися й почали влаштовувати благодійні ярмарки: у містечку Янів-Любельський, де проживали, та в Любліні, що за сто кілометрів від Янова.
- Перший, пригадую, пройшов на католицьку Вербну неділю: то був не просто ярмарок, а, якщо хочете, презентація української душі. Наші діти, одягнені у вишиванки, підготували концертну програму. Ну як можна було не придбати тут бодай щось під супровід нашої «Червоної калини», що лунала чистими, немов сльоза, дитячими голосами? А придбати було що: хтось із художників передав свою картину, хтось із народних умільців – автентичні вироби. Наші ж кооператори напекли святкових коржів та пасок, додали домашніх наливок, консервації, сала, – й усе це через громадську організацію «Рівне – Разом» з усіма супровідними документами відправили до Польщі. Вантаж відвіз мій син Дмитро, який щотижня курсував за цим маршрутом. Адже в Любліні діяв потужний склад гуманітарної допомоги, яку він привозив до Рівного для внутрішньо переміщених осіб. Їздив і мій чоловік Олександр: теж, до речі, кооператор. Так от, на тому першому ярмарку наші виручили шість тисяч злотих, певні суми доларів та євро. Цього вистачило на купівлю позашляховика для ЗСУ, який знайшли в Німеччині. Затим були нові ярмарки й нові придбані для фронту великі машини – всього сім. Тобто, наші степанці в Польщі дарма свого хліба не їли, – розповідає пані Олена.
Звісно, на тих ярмарках ніхто не встановлював ціни на товари: люди кидали в скриньку кошти, які вважали за необхідне. Отака довіра до українців і бажання наблизити нашу перемогу творили справжні дива!
Водночас Олена Шустик разом із директором профспілкового санаторію «Горинь» Ларисою Шишковською, як мовиться, тримали на плаву до півтори сотні людей із гарячих точок України, які знайшли тут прихисток: нагодувати, обігріти в затяжну холодну весну, – і все на благодійних засадах. Кілька разів кошти на закупівлю продуктів харчування для санаторію через Степанське споживче товариство спрямовувала Споживспілка області. Від імені людей, які й сьогодні не мають куди їхати ( є сім’ї зі Слов’янська, Краматорська, Сєверодонецька) Олена Шустик дякує голові правління Петру Барашу за його небайдужість та велике серце.
Її ж діти та онуки вже повернулися додому. Кажуть, у Польщі їм було добре, – але ніщо й ніколи не замінить рідної домівки. Тож нині вся родина міркує, як допомогти тим, хто втратив дах над головою, вже із наших внутрішніх ресурсів.
За цю воістину подвижницьку працю та з нагоди Міжнародного дня кооперативів Олену Шустик нагороджено Почесною грамотою Федерації профспілок області.
« Це відзнака всього нашого колективу: адже від початку війни ми стали тут, у Степані, єдиним продовольчим фронтом, який працював без вихідних та свят. Вареники, пироги, налисники з різними начинками, – усього цього ми виготовляти по півтонни в день: люди ж бо несли хто картоплю чи капусту, хто гриби. Щодня вантажили у волонтерські буси 100 відер по 5 кілограмів кожне. Роздавали продукцію й тим, хто живе в санаторії, і тим, кого прийняли в родини. А ще в нашому кафе виготовляли тушонки: купували в людей свинину й переробляли її. Газу, звісно, пішло чимало: але, знаєте, мої земляки навіть ці витрати відшкодували, зібравши необхідні кошти. Нині ж засолюємо огірочки для наших хлопців», – каже Олена Шустик.
Отака кооперативна і просто людська солідарність. Здається, виконувати Божі заповіді й ділитися добром із ближнім тут, у поліській глибинці, не втомляться ніколи.