…кажуть матері, що четвертий рік виготовляють маскувальний одяг для захисників
…Саме з таким глибоким усвідомленням вони щодня поспішають до споживспілки, у кімнату свого натхнення, маленьких радощів і великих тривог за долю України. Свого часу ми розповідали про цих жінок, які тоді створювали захисний одяг четвертий місяць поспіль. Нині це вже четвертий рік (!), – а вони такі ж натхненні й незламні. Тільки, стверджують, стали значно більш професійними в непростому, але вкрай необхідному ремеслі.
- Бачите, просто сітки плести легше, – а ось із «химерами»(це захисні костюми для снайперів, розвідників), – складніше. Тут у кожен вузлик треба затягнути ось цю маленьку стрічечку з матеріалів, які максимально відштовхують вологу, легкі й практичні, – аби хлопці могли використовувати їх якнайдовше. Тут підходять і синтетичні мішки (як-от, з-під цукру, які розбираємо на ниточки), і колишня тюль, – ось недавно її з Клеванської школи-інтернату нам передали, й певні тканини. Все залежить ще й від «картинки» пейзажу, який нам замовляють. Взимку – звісно, білий, навесні – зелено-піксельний, восени – із сухою травою: її створюємо, розібравши звичайні сірі мішки, – розповідають, навіть не відриваючись від роботи.
Отак, із миру по нитці, й знаходять матеріали. В умілих руках цих жінок вони перетворюються не просто на вкрай потрібні речі , – на справжні материнські обереги для тих, хто так потужно тримає над нами небо.
На постійному зв’язку з військовими частинами – малесенька, наче підліток, Галина Конькова з надпотужною силою волі. Тож у свої 65 «Едельвейс» ( це її позивний) встигає всюди. Звідки такий позивний? – питаю.
- Це давня історія з корінням у дитинстві. Пригадуєте, як ми почали переписуватися з однолітками з Болгарії? Рівне тоді було побратимом Відіна. Так от, у сьомому класі я отримала звідти перший лист від дівчини, з якою, до речі, дружимо все життя – нині вона головний педіатр Відіна. Тоді її сім’я привезла мені подарунок – срібний кулон із засушеним едельвейсом усередині. Так я ще в школі стала Едельвейсом – якось приклеїлося, – розповідає.
- Тому свою групу в телеграмі ми назвали «Химерні едельвейси», – уточнює Наталія Сайкевич, яка також стояла біля витоків доброї справи.
Тут невтомно працюють підприємець Ніна Штогрин, викладач Світлана Малашкевич, активні пенсіонерки Світлана Журавльова, Валентина Зозулевич, Надія Шидей, Любов Поляк, Любов Вавіна. Здається, ці жінки непідвладні часові – от що значить горіти своєю справо, відчувати власну потрібність!
- Розумієте, тут кожен відповідає за свою ділянку роботи. Приміром, нас дуже виручають бухгалтер Оксана Нємая та молода мама Катерина Веремеєнко, які нарізають удома ось ці тоненькі смужки – наш робочий матеріал. Оксана долучила до справи чоловіка, Катерина – батьків, синочка змалку привчила. Отак приходимо, а тут ціла гора смужок уже приїхала, – от і працюємо, поки всі не використаємо. Хочеться ж швидше виконати замовлення і зберегти життя хлопцям. А, приміром, Любов Вавіна просто віртуозно, тоненьким гачком, сточує основу для нашої роботи – сітки, бо вони нині в дефіциті. Просто незамінна річ – ось цей різак, який, до речі, зробили нам у виробничому автотранспортному об’єднанні облспоживспілки. Як, питаєте, дізнаються про нас у частинах? Та воно вже працює, як військове радіо: передають один одному, чия робота, – кажуть жінки.
І заводять «Ой, у лузі червона калина…»: зізнаються, надихає наша українська пісня. Де й беруться тоді нові сили, щоб виготовляти камуфляж саперам, снайперам, розвідникам, бійцям вогневої підтримки, прикордонникам, накриття на зброю… Командири частин у відповідь надсилають подяки, грамоти, – їх уже зібралося чимало. Втім, в один голос стверджують, працюють не для подяк:
- Ми виконуємо свою роботу самовіддано і з честю. Відклавши вбік домашні турботи, клопоти й навіть проблеми. Вони потерплять. А тут кожен вузлик – то збережене життя чийогось сина, чоловіка, брата, батька, онука. Тому скільки буде замовлень, – стільки й будемо плести! Нам би ще тільки спини хтось «поремонтував»: очима, здається, зробили б більше, – а хребти болять, – зізнаються.
Тому, звісно, ніхто не проти, щоб до них приєдналась охоча молодь: навчать, покажуть і розкажуть. Бо нині у Бога для України немає інших рук, крім наших.
… Двері відчиняє один із охоронців споживспілки пан Святослав:
- Модель замовляли? – посміхається.
І одразу ж приміряє снайперський химерний костюм: снайпери здебільшого такі ж високі, як він. А його 20-річний син добровільно став на захист України, полишивши студентську лаву Національного авіаційного університету. Так і сказав: довчуся, як виженемо окупантів.
Переконавшись, що костюм «сидить» майже ідеально, Галина Конькова додає:
- Точнісінько в таких білих химерах були на завданні наші хлопці. Розповіли мені: орки пройшли за кілька метрів і не помітили їх. І що? – питаю. «Та нічого, пішли назавжди». От заради цього й працюємо.
Незламні жінки, які наполегливо й безкорисливо плетуть нашу перемогу, вдячні правлінню споживспілки, особисто голові Петру Барашу за велике серце. Й за можливість працювати для України під кооперативним дахом тут, у тилу великої війни: за це він отримав їхню «фірмову» подяку.
« Дякую вам за щирість та невтомність, за неоціненну працю, яку робите щодня. І щиро бажаю, аби якнайшвидше настав такий очікуваний мир, – і для фронту вона вже не знадобилася», – побажав Петро Федорович.
Інна ОМЕЛЯНЧУК