Представники обласної організації ветеранів споживчої кооперації побували в древньому Острозі. Повернулися, переповнені позитивом.
Вже традиційно в День вишиванки за підтримки правління споживспілки та особисто голови Петра Бараша вони відвідують духовні святині рідного краю. Торік це були «Козацькі могили», – нині ж вирушили на гостину до князів Острозьких: так-так, через п’ять століть, через товщу віків.
Але це не завадило буквально доторкнутися до історії, – вона неначе ожила, постала на повний зріст у цікавих презентаціях та розповідях. На мандрівку запросили й голову обласної організації ветеранів Івана Боровика, який відзначив активність та злагодженість ветеранів-кооператорів.
Спочатку відвідали Острозьку академію – перлину нашої освіти, найповажніший і водночас один із наймолодших вишів Східної Європи.
Це був перший світський навчальний заклад, який у 1576 році заснував князь Василь-Костянтин Острозький у своєму родовому місті. Долучилася до цієї богоугодної справи і його племінниця – княжна Гальшка, фондувавши «шість тисяч кіп золотом» на створення в Острозі академії. Тут вивчали сім вільних наук (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія) та вищі – філософію, богослівֹ’я, медицину.
У відродженій в 1994 році академії відвідувачів зустрічають «князь» та його «племінниця»: це зазвичай переодягнені в одяг ХУ! століття спудеї. Тобто, кожен, хто переступає поріг навчального закладу, ніби переноситься в нашу далеку й водночас таку близьку історію. Нині ми особливо ревно припадаємо до неї, як до цілющого джерела. Докопуємося до істини через власні витоки, намагаємося провести історичні паралелі.
Їх вистачає. Взяти саме відродження академії на руїнах колишнього монастиря капуцинів: нині кожна цеглина тут має унікальну історію. Чи стару ікону, яку, вочевидь, сам Господь уберігав для почесного місця в студентсько-викладацькому екуменічному храмі, що водночас є й музеєм. Тут ветерани мали нагоду помолитися й поставити свічки за здоров’я близьких та за упокій колег, які відійшли за вічну межу. І, звісно ж, попросити в Бога миру для України. Відвідали й сучасне приміщення наукової бібліотеки – тут зробили спільне фото у вишиванках.
І поспішили до Державного історико-культурного заповідника, що розміщений у замку князів Острозьких. Побували в його підвалах, побачили, яким неприступним був замок для ворогів завдяки триметрової товщини стінам, відвідали вишукану залу, де Острозькі приймали гостей, почули чимало цікавих історій. Скажімо, про переконливу перемогу мудрого полководця князя Костянтина Острозького над московитами під Оршею (нині це Білорусь) у 1514 році. Тоді завдяки його військовому вмінню значно менш чисельна армія об’єднаного великого князівства Литовського і королівства Польського ( в складі якого перебували й наші землі) вщент розгромила величезне московське військо. Ну от вам і паралель із сучасністю. До речі, одна з бойових бригад ЗСУ носить ім’я Костянтина Острозького. Його син Василь-Костянтин був поборником православ’я, – навіть за часів Речі Посполитої йому вдавалося відстоювати нашу віру й зберігати храми. Президент Острозької академії Герой України Ігор Пасічник часто повторює: ми, православні, таки зобов’язані князеві.
Постать самого Ігоря Пасічника також непересічна: йому вдалося з руїн відновити академію, розвинути її, модернізувати, поставити на високий рівень якість освіти. Тепер і про університет, і про 15-тисячний Острог знають у всьому світі. А свій вектор, як і її попередниця, академія спрямовує в Європу.
Можна ще багато розповідати про наше минуле й сучасне, які нерозривно пов’язані. Втім, краще раз побачити все самому, ніж сто разів почути. Доторкніться до історії, яка зовсім поруч, – це додає незламності й сили пережити лихоліття. Й упевненості: Україна була, є, і буде.
Інна ОМЕЛЯНЧУК