Профспілковий санаторій «Горинь» у поліському селищі Степань із перших днів війни став острівцем милосердя для тих, кого вона жорстоко виштовхала з рідних домівок
…Вперше побувала тут торік у березні: хтось приїхав із Бучі, хтось – із Краматорська, Харкова, а хтось – із Малина, що в сусідній Житомирщині. Туди (пригадуєте?) тоді теж прилетіли російські снаряди – просто на кооперативний ринок.
- Коли почалася війна, в нас на рахунку було вісім тисяч гривень. Тож закупили на них борошно й крупи, – і третього березня просто відчинили двері для людей, яким треба було десь прихилити голови та поїсти гарячого з дороги, – каже головний лікар санаторію Лариса Шишковська.
У форматі активного хабу
Втім, у форматі, сказати б, активного хабу для людей, яких війна вразила в самісіньке серце, санаторій працює вже майже рік. Не без проблем. Не без труднощів, – але з величезним бажанням поділитися добром, якого багато не буває. Надто в цей буремний для України час. А добро… воно має здатність масштабуватися, – навіть у геометричній прогресії.
Так було й тут. Звісно, першими відгукнулися на біду співвітчизників профспілки. Зокрема, профспілкова організація працівників споживчої кооперації за вагомої підтримки правління споживспілки на чолі з Петром Барашем. Його, досвідченого керівника-господарника, завжди вирізняла небайдужість до проблем ближнього. А тут, як кажуть, і поготів: кілька разів виділялися кошти на закупівлю необхідних продуктів харчування для санаторію, спрямовувалася гуманітарна допомога. Природа споживчої кооперації – бути там, де найскладніше. Так було в скрутні для держави моменти – так є й весь воєнний рік. Представники кооперативної родини частенько навідуються в «Горинь»: звісно, не з порожніми руками. Голова обласної профспілкової організації Микола Вознюк щоразу цікавиться, що саме потрібно людям найбільше.
- Кожен мій день починається із дзвінка Миколи Борисовича: як ти, рідна? Чим тобі допомогти? І ви знаєте, це така психотерапія, якої ще пошукати треба. Буває, виллю йому свою душу, зніму з неї камінь, – і, дивися, вже знову є сила жити. І вирішувати тисячі щоденних проблем, – виливає головна лікарка душу й нам.
Від проблем – до можливостей
І люди поїхали: переказували одне одному, що тут певний час можна перебути безкоштовно – де ще таке знайдеш? Гадали на тиждень-другий, потім – на місяць…
А проблем тих – із головою: від щоденних життєвих потреб людей до заборгованості за електроенергію, яка нині сягає 160 тисяч. Бо хоча до урядової постанови №261 й були внесені зміни, все ж, отримати відшкодування з держбюджету санаторієві ніяк не вдається. Загалом із 3-го березня лише на електроенергію вже витрачено понад мільйон – щоправда, оплачувати ці рахунки допомагали профспілки області та України, благодійники, і просто небайдужі.
- Нині відповідь на питання, чому ми не можемо увійти до переліку закладів на відшкодування комуналки, допомагають знайти вже в офісі віце-прем’єр міністра Ірини Верещук, куди ми звернулися. Сподіваюся на позитивну відповідь. Адже від початку війни ми стали другою домівкою вже для тисячі наших співвітчизників. До речі, з продуктами харчування нам постійно допомагає обласна військова адміністрація, її голова Віталій Коваль відвідував санаторій і все бачив на власні очі, – веде далі Лариса Шишковська.
Згодом до проблеми оплати за електроенергію додалися її відімкнення.
Профспілки одразу ж зібрали кошти на генератор: у його вартості – й вагома підтримка від кооператорів. Утім, генераторів тут тепер аж три: від профспілок, від благодійників і найпотужніший, на 80 кВт вартістю мільйон гривень, – від комісара ООН, до якого через благодійну організацію «Рокада» спрямували прохання про підтримку. Тож тепер тільки встигай пальне заливати.
До речі, завдяки «Рокаді» зреалізували вже не один проєкт: отримали нові холодильники, пральні машини, душові кабіни, а дитячий простір санаторію поповнився гойдалками та спортивним інвентарем. Влітку тутешня дітвора залюбки спілкувалася з однолітками зі Степані під час триденного табору. Словом, у «Горині» активно користуються можливостями залучити необхідні ресурси: беруть участь у найрізноманітніших програмах підтримки, виграють гранти й стукають у які тільки можуть двері. Чимало з них відчиняються: так, 180 кубометрів дров виграли через громадську організацію, пластикові вікна на два мільйони встигли встановити до зими за програмою CORUS-international. Ротарі-клуб із Рівного на вході в корпуси встановив пандуси, оновив посуд для їдальні та дитячий простір, а громадська організація «Наше майбутнє» спрямувала кошти на поліпшення умов для інвалідів. Тож у кімнатах тепло, затишно, є інтернет. Активно співпрацюють із центром соціальних проєктів (м. Київ), допомагають і церкви та релігійні конфесії.
Дивуюся: як вистачає енергії пані Лариси, її бухгалтера та ще кількох працівників, що тримають на плечах усе це немаленьке господарство (санаторій розрахований на 300 місць), ще й гранти писати встигають? Встигають. До речі, кухарі та кочегар нині працюють на ентузіазмі: ось такі патріоти України живуть у нашій поліській глибинці.
Кооператори – партнери надійні
Надійним партнером санаторію є місцеві кооператори. Голова правління Степанського споживчого товариства Олена Шустик гуртує колектив для допомоги і нашим захисникам, і тим, хто волею долі опинився в її рідному Степані. Збираються всі разом у кооперативному кафе «Над Горинню» й приступають до роботи: тушонки, вареники, пиріжки, голубці, млинці, салати. Продукти приносять степанці, закуповують благодійники. Знають: кооператори їм дадуть раду в будь-який час дня чи ночі.
- Левову частку смачних гостинців через волонтерів спрямовуємо захисникам. Ось днями зателефонував мій племінник із-під Бахмута, в частину якого випадково приїхали наші волонтери, та й каже: « Як же воно все пахне домом», – розповідає Олена Шустик. – А якусь частину страв чи просто благодійних продуктів передаємо до санаторію – хочеться прислужитися людям, яким війна пред’явила такий жорстокий рахунок.
Шостого лютого Олена Шустик прийшла в одну з кімнат санаторію зі щойно випеченим у кафе тортом. Це подарунок від небайдужих кооператорів молодій сім’ї Шаповалових із Соледара з нагоди першого місяця життя їхньої крихітної донечки. Бачили б ви сльози радості на очах ще зовсім юної матусі!
… Марина Шаповалова, якій лише 21, народила дівчинку в Сарнах у самісінький свят-вечір: кажуть, великі люди народжуються в знакові дні.
- Ми приїхали сюди в травні, коли в двір нашого будинку прилетів ворожий снаряд. Нині немає вже й будинку… Тут зі мною чоловік Олександр та його мама. А його тато від початку війни став на захист України та наших рідних місць: нині він у Бахмуті, недавно приїздив до нас у короткочасну відпустку, – ділиться Марина.
А Лариса Шишковська додає:
- Ви маєте чудового тата. Звісно, що й син у нього чудовий: він тут у мене і за водія, й за експедитора, й за вантажника – словом, безвідмовний хлопець.
Микола Вознюк, який теж приїхав із подарунками для мами та донечки ( тут і одяг та взуття, й дитяче харчування) щиро бажає щасливої мирної долі новій громадянці України, яку назвали Ольгою. А голови кооперативних профспілок із Сарн та Володимирця Жанна Парчук та Петро Захарчук уже поспішають до нашого гурту з рум’яним хлібом, якого залюбки скуштують усі жителі санаторію. Його випекли в комбінаті громадського харчування Володимирецької райспоживспілки.
- Спасибі вам за хліб, кращого й ріднішого запаху за своє довге життя ми не чули, – в один голос кажуть Валентина та Анатолій Соляники з Харкова, яким по 82. Вони – тутешні старожили, приїхали ще в березні. І повертатися поки не мають куди…
Скільки ж то доль понівечила клята війна! Але якими незламними зробила вона нас, як загартувала дух і волю до перемоги!
Микола Вознюк, який провів у санаторії засідання президії, виніс на обговорення колег ідею створити тут міні-центр для реабілітації кооператорів із пошматованих війною областей. Для цього цілком вистачить кількох кімнат. А все інше – чисте повітря, чудодійна мінеральна вода, швидкоплинна Горинь із рибою й неповторний ліс із грибами та ягодами, – тут є. Як і головна валюта цього буремного часу – Людяність, що творить справжні дива.
Водночас Лариса Шишковська майбутнє санаторію бачить базою для реабілітації наших захисників. Ось так і співпали плани. Що ж, місця в цьому домі, де, на щастя, немає війни, вистачить і військовим, і цивільним.
Тільки б швидше ми здобули перемогу в цій кривавій, але, без перебільшення, народно-визвольній битві за Україну.
Інна ОМЕЛЯНЧУК