Уже рік Любов Савіних успішно працює в кооперації рідного краю
…Після двох місяців підвального життя в Маріуполі, поруч із «Азовсталлю», їх із донькою врятував випадок. Коли ненадовго вийшли вдихнути повітря, поруч зупинилося авто. Водій розповів, як доїхати до Володарська, далі – до Бердянська. А звідти, сказав, ще можна дістатися в Запоріжжя…
Люба та 12-річна Валерія вхопилися за цю інформацію, як за рятівну соломину: адже вибратися з міста просто не було можливості, – ніхто нікого не евакуював. …У Бердянську переночували в знайомої, а зранку знову допоміг випадок: їм запропонували довезти до Мелітополя. Звідти, через 13 блок-постів окупантів, попрямували в Запоріжжя. «Все, Україна!» – видихнули з полегшенням.
У рідне поліське село Залужжя, де вже чекала-виглядала своїх дівчат мама та бабуся, вони дісталися 20 квітня 2022-го. Це на папері їхній маршрут умістився в кілька рядків, – а насправді…
Ті емоції не полишають Любу й сьогодні. І, мабуть, не залишать ніколи в житті. «Вдумайтеся: з Маріуполя до Запоріжжя напряму дві з половиною години їхати, – ми ж діставалися тиждень! Про гроші – окрема розмова: лише з Володарська до Бердянська машина коштувала по 5 тисяч із людини. А поїхали ми, в чому були. Все, що нажили, залишили в орендованій квартирі на вулиці Торговій: з наших вікон було видно «Азовсталь», – розповідає жінка.
Назва Торгова виявилася для неї символічною: адже у Маріуполі вона здебільшого працювала в торгівлі: і продавцем, і менеджером, навіть із нуля створювала мережу. Так склалася її доля.
Дівчина з Полісся Любов Лущик, отримавши в РДГУ освіту вчителя початкових класів та психолога, поїхала в місто Марії погостювати в дядька. Думала, на кілька днів. А залишилася на довгих…15 років. Якби не війна, каже, – то й назавжди. Треба чути, як захоплено розповідає вона про український Маріуполь, у який закохалася на все життя.
«Я багато подорожувала Україною, і за кордоном бувала. Скажу так: наш Маріуполь – це було надсучасне з потужним економічним потенціалом місто на морі, якому цілком могла позаздрити Європа! Вай-фай у кожному автобусі, електронні табло на зупинках громадського транспорту, графік руху якого відстежуєш у телефоні, – чи скрізь у Європі ви таке бачили? І можливість достойно заробляти для всіх, хто не лінувався. А ще там вистачало місця під сонцем і нам, українцям, і грекам, і азербайджанцям, навіть індусам, які вчилися в міжнародному університеті», – гортає сторінки власної пам’яті жінка.
«Тут маю бодай дещицю спокою…»
…Вона ностальгує за українським Маріуполем, але розуміє: наразі про повернення туди не йдеться. Тому мешкають із донькою в материнській хаті: зрештою, Валерія щоліта бувала тут у бабусі. Дівчинка вже пішла до восьмого класу, має друзів, знайомих.
Сама ж Люба влилася до лав кооператорів: спочатку працювала в магазині в рідному Залужжі, де завдяки її ініціативності та непосидючості суттєво пішов угору товарообіг. Нині – в Дубровиці, в магазині№10, що по дорозі на Висоцьк.
«Ви знаєте, й тут, починаючи від травня, товарообіг зріс уже на 30 відсотків: от що значить на своєму місці продавець. Люба запропонувала спорудити поруч із магазином літній майданчик: каже, хлопці хочуть попити пива, жінки – кави. Ми прислухалися: то заодно й територію обклали бруківкою, і побутову кімнату в магазині обладнали. Уже завершуємо ремонт, – але торгівлю, звісно, й на день не припиняли. Частенько навідуюся туди й бачу, як працює наша Люба. От, приміром, забігла зграйкою дітвора, а вона питає: ну що, смакувало вам печиво, яке вчора купили? То сьогодні можете іншого спробувати, – пропонує. Тобто, вона комунікує з людьми, так би мовити, через просування товару. Бо пам’ятає, хто і що в неї купує, що хотів би замовити. І вносить ці пропозиції в заявку. Рекламу акцій розміщує на вулиці, це теж притягує людей», – розповідає директор ДП «Споживач», якому підпорядкований магазин, Галина Дашук.
Побачивши Любу в роботі, вона вже запропонувала їй посаду менеджера в дп «Споживач», – ось таке заслужене кар’єрне зростання.
На запитання, як їй вдається нарощувати товарообіг, Любов Савіних відповідає так:
«Щоб мати належний товарообіг, потрібен товар. А не продається тільки те, чого немає на прилавку: і це правило не скасувала війна. У людей тут доволі високі пенсії, частенько навідуються до нас і військові. Важливо також чітко дотримуватися режиму роботи магазину. От, приміром, ми працюємо з 8-ї ранку до 20-ї вечора. Але рівно о 20-ій, особливо влітку, я не зачиняю двері, – лише починаю прибирання. І якось о пів на дев’яту зупиняється машина, і заходить сім’я купити хліба: кругом уже все зачинено, кажуть. Але знаєте, тоді вони в мене скупилися одразу на тисячу гривень: і той товар роздивилися, й інший. Відтоді ці люди частенько заїздять до нас, якось прикипіли душею. Бо знаходять тут те, чого немає в інших. От вам іще один секрет. Намагаюся замовити й продати те, чого немає в конкурентів, – логічно, правда ж? От зараз у нас багато різноманітної рибопродукції та оригінальних ковбасних виробів: люди це знають, одне одному переказують. І приходять, щоб спробувати: кожному ж хочеться чогось новенького».
Про подальше життя каже: «Планів поки не будую, – просто хочеться спокою. Тут, на малій батьківщині, маю його бодай якусь дещицю. А ще мене оточують добрі й щирі люди, які радо прийняли до своєї кооперативної родини. Намагаюся не підвести їх і виправдати сподівання, які на мене покладають. Оцим і живу».