Цими днями українці частіше декламують Ліну Костенко зболеними душами: 19 березня Ліні Василівні виповнилося поважних 95. Висота, з якої видно далечінь… Що ж там, за видноколом? – хочеться запитати в живого пророка героїчної й водночас стражденної нації, якою нині захоплюється світ.
Та ніяк: на презентації оновленого видання історичного віршованого роману «Берестечко» пані Ліни не було. Донька Оксана Пахльовська (які ж вони схожі!) повідомила, що мама почувається добре (звісно, на свої роки – авт.).
Чому повертаємося до «Берестечка»? Бо надто вже актуальне воно через майже чотири століття після вікопомних подій. У битві під Берестечком, на межі нинішніх Рівненщини та Волині, козацько-селянське військо під проводом Богдана Хмельницького, на жаль, зазнало нищівної поразки. Насамперед через зраду татарів, які в найвідповідальніший момент перейшли на бік ворога. Знесилений морально і фізично, гетьман вигукує: «Моя поразка зветься Берестечком!» І, попри вимушену угоду з московітами, твердо обіцяє: «Ми ще постанем зі свої руїн!».
У 2008-му році в Рівненському обласному драматичному театрі за цією психологічною драмою народилася вистава з однойменною назвою. Її режисера Олександра Дзекуна та виконавця головної ролі Богдана Хмельницького народного артиста України Володимира Петріва навіть удостоїли Шевченківської премії. Бо їм чи не вперше вдалося розкрити звичайнісінькі людські якості Богдана Хмельницького: такого ж вразливого, як усі «прості смертні», що у відчаї не знаходить місця й докоряє самому собі: «Одна така поразка закреслює стонадцять перемог!»
Відтоді вже обидва Берестечка – справжнє і театральне – збирають свої аншлаги. А ті, хто на них буває, везуть із собою в близьку й далеку дорогу незламний козацький дух. Отака вона, філософія поразки: Берестечко, наче набат, завжди кликало до боротьби за незалежність нові покоління українців.
І мабуть, саме в цьому його особлива притягальна сила. Надто сьогодні, коли знову повертаємося до перемовин та ймовірних угод, цінність яких точно не вартуватиме паперу, на яких вони написані! Ця аксіома вже навіки закарбована в суспільній свідомості цілих поколінь українців. Тих, хто попри суворі заборони, все одно приїздили на Козацькі могили у вишиванках, дістаючи зі сховків жовто-блакитні знамена: символічно, що саме в цьому святому для кожного українця місці вони замайоріли вже в 1989-му. Бо не вмирає душа наша, – і не вмре ніколи!
Створивши віршований роман «Берестечко» в 1966-67 роках, на кожному з наступних етапів українських трагедій Ліна Василівна дописувала його( дарма, що за підтримку дисидентського руху довгих 15 років вимушено творила «в стіл»). Так було в безвиході сімдесятих, в оманливих пастках вісімдесятих: у кожного покоління українців – своє Берестечко. І ось нині, коли Україна в огні, перед реальною загрозою втрати державності, знову дописує:
«Хіба я гетьман?
Всипище глупот
Так дався оморочити оманам!
Тепер дивись на Україну. От.»
… Маємо подарунок долі – жити в одну епоху із совістю нації Ліною Костенко. Зважувати й осмислювати кожне її слово. Ліна Василівна стверджує: з перших днів незалежності знала, що росіяни підуть на нас війною.
У «Берестечку» Ви, пані Ліно, слушно підмітили одну з головних рис українців: «Нема нам щастя – мусить бути чудо…».
Ми помудрішали: тепер уже точно не сподіваємося на диво, яке раптом прийде, скажімо, з-за океану. Наші ілюзії щодня сильніше, просто на друзки, розбиваються об жорстокі реалії, в яких, без перебільшення, опинився світ. Усвідомлюємо: геополітика – річ надзвичайно підступна й страшна. Її ж бо вершать правителі-тирани, – а страждають звичайні люди… А в епіцентрі – на жаль, Україна.
Ну як із Вами не погодитись: «У кожної нації – своя хвороба. У росії – невиліковна…» – написали Ви багато років тому. Тепер у цьому переконалися всі, – навіть ті, кому так довго в це не вірилося. Тільки ж ціна того переконання виявилася занадто високою…
Поруч із Шевченковим «Кобзарем» на покуті в кожній українській хаті – Ваше натхненне слово. Чесне. Правдиве. Без фальшу та нальоту від «політичної біжутерії», від якої Ви навідріз відмовилися. Зізнавшись: поетові для спілкування з людьми потрібне лише Слово.
Тому й звіряємо думки із Вами, – маємо таку розкіш та віддушину в цей важкий буремний час.
Інна ОМЕЛЯНЧУК