Ветеран споживчої кооперації Зінаїда Мороженко (тоді Гера) на все життя запам’ятала 8 березня 1944-го.
— Як зараз бачу себе в червоному пальті та хромових чоботях, які одягнула просто на босі ноги й вискочила з хати, – адже палали сусідні Турковичі. Хтось із людей крикнув: «Тікайте!» — і ми з братом у чому були побігли, куди очі бачили. За нами почулися постріли — то знищували моє рідне село Сагринь Грубешівського повіту Люблінського воєводства. За один день не стало 900 односельців. Мої батьки дивом уціліли і на другий день ледь знайшли нас у Грубешові, де ми всі певний час жили в колишній німецькій бурсі. Наша хата і все господарство, нажите важкою працею, згоріли в одну мить,— чітко, ніби це було вчора, пригадує вибілена сивиною жінка.
Тоді їй було 12 років, та хіба таке забудеш?
– А 25 грудня 1944-го нас уже вивозили з рідних місць: спочатку на солдатських машинах до Замостя, а далі поїздом на П’ятихатки Дніпропетровської області. У селі Кринички, що неподалік, нам дали хату, де ми жили до 1946-го. А коли почалися посуха і фактично голод, тато з дядьком пішли на захід. Повели із собою й корів. За два місяці дійшли до Гощанського району на Рівненщині, де й прихилили голови. Для нас же ледве вдалося взяти квитки на поїзд — допомогли знайомі. У Бабині батьки пішли працювати до колгоспу — так і жили. Після закінчення семирічки я вступила до Рівненського кооперативного технікуму на товарознавця, – одну за одною гортає Зінаїда Антонівна сторінки власної пам’яті…
Ось вона, жива історія України, яку можемо і маємо вивчати за такими невигаданими долями!
…Про трагедію її рідного села Сагринь нині знає весь світ. Сама ж Зінаїда Мороженко ще не так давно приходила до пам’ятника депортованим українцям у Рівному, що неподалік центрального офісу споживспілки, де вона пропрацювала все життя. Нині прийти нездужає, – тож часто повторює назавжди вкарбовані тут рядки:
Журавлі над горою Данила, як ніколи, сьогодні кричать
Відкричали б, та, мабуть, не можна,
Відмовчали б, та як відмовчиш?
Від Сагриня аж ген до Явожна
Наша кривда у Всесвіт кричить…
…Більшості переселенців уже немає на цьому світі. Жодної, бодай моральної, сатисфакції вони не дочекалися. А 93-річна Зінаїда Мороженко таки дожила до справедливої політико-правової оцінки тих страшних подій – злочину без термінів давності. Бо 16 липня цього року Верховна Рада нарешті ухвалила закон №2038 , а 29 липня Президент його підписав. Отже, відновлено права українців, депортованих за національною ознакою: саме на це з нетерпінням чекали представники найзахіднішої гілки українства від моменту нашої незалежності. Серед них – родина Галини Романської, яка також працювала в споживчій кооперації.
- Мій дід Грицько мешкав за 14 кілометрів від Холма, в Грубешівському повіті. Мав чимало землі, велику пасіку. Я народилася в 1950-му році вже тут, на Рівненщині, а тема депортації довго була в нашій родині під таким негласним «табу»: і дідусь із бабусею, й батьки просто боялися про це розповідати. Тільки зрідка в дідуся проривалося: «Ті совіти мене з господаря зробили наймитом!». Їх депортували в степи Миколаївщини, звідки вони дісталися на Рівненщину, аби бути поближче додому. А в 1980-му році ми з мамою таки поїхали в її рідне село Бусньо: вона стала на коліна, плакала й цілувала землю… Ми назбирали колосків, квітів, узяли в хустинку землі. Бо ж бабуся наказувала: привезіть мені рідної землі й покладіть у мою труну. Коли прийшов час, ми так і зробили…- відчуваю, як болить пані Галині та глибока родинна рана навіть у третьому поколінні.
Вона, звісно, радіє моральному визнанню трагедії найзахіднішої гілки українства, котру вирвали з корінням із рідної землі. На матеріальну компенсацію не сподівається, – хоча…
- У пояснювальній записці до закону сказано, що його реалізація не потребуватиме коштів із Держбюджету. Водночас у самому тексті йдеться про одноразову грошову допомогу жертвам депортацій та їхнім спадкоємцям. Кого саме мають на увазі законодавці під «спадкоємцями», неясно: чи лише дітей чи й, приміром, онуків. Ми чудово розуміємо, що переважна більшість самих депортованих уже за вічною межею. А поки закон набере чинності, до Бога відійде ще хтось, – адже Кабінет міністрів має цілих півроку на розробку механізму його реалізації. Що і як там пропишуть, сказати складно. Виплати, швидше за все, просто відтермінують. Але без відповідних міжурядових угод цей непростий процес не піде, – переконаний юрист та військовослужбовець Віталій Титич, який також є нащадком депортованих українців (нам він відомий як адвокат сімей Героїв Небесної сотні). Отже, знов, як у Лесі Українки – contra spem spero, – без надії сподіваюсь?
Голова обласної організації ветеранів споживчої кооперації Микола Мосійчук пригадує:
- У наших краях рідко хто із селян мав можливість ходити до польських шкіл: натомість українці з Холмщини, Підляшшя, Надсяння були освічені. Тож вони швидко адаптувалися, закінчували вищі навчальні заклади й приходили на роботу в кооперацію. Це були хороші фахівці, люди з Україною в серці. Заступники голови правління облспоживспілки Володимир Демчук та Василь Мацигон, начальник фінансово-економічного управління Володимир Ярмош, організаційного управління Олександр Марчук, начальник відділу з торгівлі швейними і трикотажними виробами Зінаїда Мороженко, – це лише кілька прізвищ, які прийшли мені на пам’ять. Усі, окрім Зінаїди Антонівни, вже, на жаль, у кращих світах. За радянських часів вони не розповідали про свої нелегкі долі, – під страхом перекреслити професійне зростання та майбутнє своїх дітей… Уголос заговорили про пережите вже в незалежній Україні.
Правда, закарбована в серцях
Однак, на державному рівні вперше відзначали аж 75-ті роковини депортації українців з їхніх етнічних земель у 2019-му.
Нагадаю: 9 вересня 1944-го дві маріонеткові структури – уряд УРСР та невизнаний суб’єктом міжнародного права Польський комітет національного визволення – підписали в Любліні угоду «Про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР», що дала старт тій великій кривді українства, яку сталінський режим планував давно…
Історик, директор Рівненського ліцею№21 Петро Куделя, який народився й виріс у родині депортованих, каже:
- Моя старенька матуся, депортована дитиною, понад вісім десятиліть чекала бодай моральної сатисфакції – визнання тієї зловісної депортації. Українцям давали на збори дві години, а за найменший опір – знищували. Все це узгоджували влада Польщі та СРСР, які мали спільну мету – позбутися українства. Поляки потребували територій, – але без корінних українців: ми для них були зайвий, дратівливий елемент. Совєти мали розчинити холмщаків, лемків, надсянців серед населення радянської України, ми мали стати будівельним матеріалом для нової сталінської моделі. Нас із корінням вирвали з рідної землі, однак, ми вистояли та зберегли свою ідентичність. Ми пам’ятаємо княжий Холм, інші міста та села, які втратили українську сутність. Але в нашій пам’яті вони завжди залишаться українськими.
Нині ж, коли закон уже є, справедливість, здається, відновлена. Але питань, як бачимо, поки більше, ніж відповідей.
« Сталін давно прагнув перетворити міждержавний кордон на міжетнічний. Це підігрувало польським націоналістам, що мріяли про монодержаву, а робилося руками комуністів. Чи не нагадує теперішні події російсько-української війни? Така підла тактика московського більшовизму – розпалити війну, а потім одягнути на себе шати миротворця, як робить нині путін. Саме тому наші верховні судді – історичний об’єктивізм та правда, що навіки закарбована в серцях наших родин», – робить висновок доктор історичних наук декан історичного факультету КНУ Іван Патриляк, який також народився і виріс у родині депортованих українців.
Безперечно. От лише інструменталізація історії політиками – річ підступна й навіть страшна. Бо заради сьогоднішньої вигоди чи політичної кон’юнктури рідна держава, вочевидь, заграє зі стражденними людьми зі зболеними серцями. Вдумайтеся: вже до кінця року не вистачає на оборонку 300 мільярдів гривень, бюджет-2026 як ніколи дефіцитний… А ми – про матеріальні компенсації депортованим. Щонайменше нелогічно, чи не так? Невже знову відберемо останні крихти надії в людей, які, втративши маленьку Україну, зберегли віру й вірність великій?
ДОВІДКОВО:
Під жорна примусового виселення потрапило до 700 тисяч етнічних українців. Депортація мала кілька етапів:
1944-1946 роки — виселення майже 500 тисяч українців під лукавою назвою «евакуація» (насправді ж наймасштабніша депортація українського етносу за його новітню історію);
1947 рік — тотальна етнічна чистка в ході військово-політичної операції «Вісла» з брутальним виселенням 150 тисяч українців на північно-західні землі Польщі ( у концентраційний табір «Явожно» тоді відправили 4 тисячі непокірних);
1948 рік — примусове виселення жителів прикордонної смуги західних областей України вздовж радянсько-польського кордону (9125 осіб) з територій, які відходили до Польщі, на схід УРСР (підстава: угода про демаркацію державного кордону між СРСР і ПНР 1947 року; постанова Ради Міністрів УРСР «Про заходи у зв’язку з відселенням радянських громадян з населених пунктів, які відходять від УРСР до Польщі» від 14 квітня 1948 року;
1951 рік — примусове виселення українців Західної Бойківщини з територій, які відходили до Польщі, у південні регіони УРСР (32066 осіб) унаслідок договору між ПНР та СРСР «Про обмін ділянками державних територій» від 15 лютого 1951 року.
Інна ОМЕЛЯНЧУК