На майдані Незалежності в Рівному чи не щодня проводжаємо в останню земну дорогу захисників, які перетворюються на наших незрадливих небесних ангелів. За будь-якої погоди стоїть на колінах майдан. Потопає в жовто-блакитних прапорах, у квітах. І в невимовній скорботі.
Намагаюся не пропустити жодного прощання. Бо то – наш неписаний моральний обов’язок. Малесенька вдячність воїнам Світла за сонячні світанки. І за можливість дихати вільним українським повітрям. А ще – бачити, якими дорослими ( у прямому й переносному сенсах) на очах стають наші діти й онуки.
Здається, тут таки, на чисельних українських майданах, сльози переростають у справедливий гнів, у ту неймовірну лють, яка додає нам сили й снаги до життя. І до боротьби. А наших захисників перетворює на воістину сталевих людей. У багатьох із них замість кісток – залізо, – а вони стають іще незламнішими! І знову ступають у борню за свободу – як ішли діди й прадіди. Не вмирає душа наша, не вмирає воля…
«Безстрашні захисники асоціюються з соняшниками, якими нині квітне Україна, – зараз їхня пора. Як соняшник завжди має за орієнтир сонце, так і для людини найвища цінність – її Вітчизна. І мирне сонце неодмінно засвітить над благословенною українською землею. А наші хлопці проростуть у ній соняшниками, які квітнутимуть завжди, застерігаючи нові покоління: не зрадь нашу пам’ять!» – виголошує священик.
Він укотре нагадує нам, що Бог є любов. А там, на росії, – лише ненависть та жага вбивати українців, яка вже вкорінилася в генах… Це означає, що з ними, на боці зла й неправди, немає Бога!
От тільки чують ці проникливі слова кілька десятків, інколи – сотень людей. Інші – пробігають повз, часто ще й розмовляючи по телефону: цілком у власних проблемах. На своїй, так би мовити, хвилі. Яка дуже часто не збігається з тією, що накрила Україну: 24 серпня, в День Незалежності, – рівно півтора року як не відступає ця чорна хвиля з нашої землі! На майдані, зустрічаюся поглядами з колегами: Людмилою Марчук, єдиний син якої поклав на вівтар нашої свободи своє молоде життя, Оксаною Фусик, котра недавно ( ще й сорока днів не минуло) провела у вічність свого чоловіка Костянтина Гнітецького… Сьогодні тут обіймає накриту нашим прапором домовину молода вдова Мирослава Кур’яніка – сина відомого просвітянина й педагога Івана Кур’яніка.
А на величезному екрані по один бік майдану й на мить не зупиняється реклама: пельмені, прикраси, навіть спіднє – отак, під «Гей, плине кача…». По інший бік – кав’ярні з літніми терасами: тут розмірено проводять час молоді чоловіки. Смачна їжа, напої, музика… Пережовуючи, споглядають на скорботний майдан, як на шоу з іншого життя… Чую, як намагається достукатися до їхнього сумління етнографиня Алла Українець: «Хлопці, ну як ви можете спокійно їсти й пити, коли перед вашими очима відспівують полеглого захисника?» У відповідь – тиша… Може, таки достукалася до того, паралельного світу, який, схоже, не перетинається з реальним?
Коли пані Алла порушила цю надто болючу тему у фейсбуці, на її пост відгукнулися українці – зачепило за живе!
«Про це кричить і Житомир! Вранці прощаємося на майдані із захисником, а по обіді – тут уже День молоді, ура! Це просто жах…» – пише Надія Борисова.
Та найбільше вразило одкровення військового Олександра Хоми:
«Вчора повертався в частину після лікування, – їхав у формі, все, як годиться. До Києва був один військовий на весь вагон, – і мені стало геть ніяково від огляду зусібіч. Те, що військових сприймають як невдах, яких спіймали, – факт. Окремого допису вартує цінова політика щодо оплати деяких послуг: подвійний цінник, бо «ви ж там заробляєте»…
Що це, люди? Як? У які моральні рамки вписується? Невже ворог уже досягає свого, спровокувавши внутрішній розлом у наших головах?
Часто бачу, як на майдані плачуть навіть міцні, як криця, чоловіки-військові. Тих, що приїхали з передової, одразу відрізниш від їх офісних колег: обвітрені, навіть чорні від сонця обличчя та руки, запилений одяг, стерте взуття. Підходжу, дякую за захист, – або ж просто прикладаю руку до серця… А вони у відповідь: це вам дякуємо, що тримаєте тил. Перевертає душу!
Помітила: фрази, як ми очікуємо на перемогу й віримо в неї, стали якимись обов’язковими чи, якщо хочете, «черговими». Віра (якщо вона справжня) – це добре. Але що маємо робити ми? Та бодай переступити через власну байдужість і вшанувати тих, хто поклав за ту омріяну перемогу найдорожче – своє життя.
Інакше навіщо воювати за суспільство, яке не розуміє очевидного? Що в момент прощання варто вивести на рекламний екран свічку чи прапор, – а як ні, то зовсім вимкнути його? Що у кафе цих півгодини не може лунати музика? Невже до таких речей треба зобов’язувати?!
«Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде!» – попереджав Тарас Шевченко. Часто шукаю чи то розради чи відповіді на те, що коїться в Україні, у його рядках. Знаходжу: «Нема на світі України, немає другого Дніпра…» . Й Батьківщини іншої в нас немає – ні малої, ні великої.
…А полеглі захисники вже проростають у полях соняхами. Щоб побачити, якою буде Україна після перемоги. І вже ніколи не відквітнути в серцях українців.
Інна ОМЕЛЯНЧУК