«Щиро вітаємо з першим українським Миколаєм!» – голосно лунає з порога. Прочиняються двері, – й до дітвори з подарунками заходить заступник голови правління споживспілки голова обласної профспілкової організації працівників споживчої кооперації Рівненщини Микола Вознюк. Кому ж, як не йому, носієві цього найдобрішого в світі імені, бути в ролі святого Миколая?!
Сюди, в поліську глибинку, до профспілкового санаторію «Горинь» у селище Степань, вирушаємо вдосвіта: дорога неблизька, ще й засніжена. Що далі на північ, – то більше і лісу, й снігу: справжня зимова казка. Її навіть не описати, – це треба побачити й відчути…
Територія «Горині» – також суцільна пухнаста ковдра: біло-білісінько, скільки кинеш оком.
«Просимо, просимо до нашої хати!» – посміхається директорка санаторію Лариса Шишковська. А назустріч уже прямує молода родина Шаповалових: Марина й Сашко з Олечкою на руках. Сьогодні їх дівчинці 11 місяців: народилася вона шостого січня тут, у райцентрі Сарни. Ось так і поповнилася когорта нових жителів Степанської громади: попри страшну війну, життя триває!
Пригадую, як торік із Миколою Вознюком відвідували молоду маму одразу після її повернення з пологового. Марина також запам’ятала нас: щиро дякує і за ванночку для купання малої, яка відслужила їм вірою й правдою, і за необхідний одяг та памперси, – нічого, каже, не було зайвим. А голова профкому підприємства «Артемсіль» тоді привіз для них телевізор та електрокамін.
Молода сім’я – із Соледара, що на Донеччині, неподалік Бахмута: і цим сказано все. Бо їхати їм просто нікуди… Сашко показує в телефоні руїни, що залишилися від будинку: вони з Мариною змалку були сусідами. Батько Сашка, також Олександр, із перших днів війни на фронті, кілька разів уже приїздив у відпустку. Вони ж із мамою від початку війни тут.
«Сашко – мій перший помічник: чи по господарству щось допомогти, чи машиною в справах підвезти, – він у нас безвідмовний», – одразу дає характеристику Лариса Шишковська.
Подарунки від кооперативного Миколая отримують і четверо хлопців із родини Лебедів. Вони також із Донеччини: мама, пані Катерина, виховує Руслана, Олександра, Богдана та Артура сама. Тож кожен жест уваги для них, з усього видно, на вагу золота.
…А до ялинки по солодощі вже поспішають Ярослав та Валерія Зубенки, що приїхали з мамою зі Слов’янська й також затрималися в цій чарівній місцині.
У кімнату ж до Тамари Грищенко та її сина прямуємо самі: Сашко, якому щойно виповнилося 18, виріс у візку: має церебральний параліч та ряд супутніх діагнозів.
«Ми з Лисичанська, що на Луганщині. Уже, як мовиться, тутешні старожили: приїхали всією родиною в березні 2022-го, щойно тільки почалася війна. З нами був іще мій чоловік, який дуже хворів, – тож доглядала за ними обома. Нещодавно він відійшов у засвіти: тут, у Степані, й поховали. Ще й сорока днів не минуло… На жаль, наше місто досі окуповане. Тож зимувати точно будемо тут. Дякуємо цим добрим людям та благодійникам, які допомагають нам не зламатися. І повсякчас молимося за святу нашу перемогу», – каже пані Тамара.
Дивлюся на неї й дивуюся: де бере ця невтомна жінка стільки сили та життєвої енергії? Мабуть, обдаровує Всевишній: він бо кладе на плечі ту ношу, яку людина може донести… А Лариса Шишковська знову повертає до реалій:
«Загалом у санаторії зараз 65людей, яких так жорстко вигнала з рідних домівок війна. Серед них четверо інвалідів на візках, для яких із допомогою благодійників ми обладнали входи та виходи пандусами. А загалом, як то кажуть, транзитом, через нас пройшло вже до двох тисяч людей. Вони різні: багаті й бідні, з різними долями, – але зазвичай із великими серцями. Хтось із тих, кого ми прихистили, вже відійшов у засвіти і знайшов спочинок тут, у рідній українській землі. Хтось, як-от наша Олечка, тут народився, хтось, як-от жінка із Запоріжжя й чоловік із Куп’янська, – одружився. А хтось прямо звідси пішов захищати Україну. Ось нещодавно приїздив один наш військовий у відпустку до дружини, яка так на нього чекала. І ми разом із нею».
Вона пригадує, як відчинили для людей двері санаторію третього березня 2022-го… Завдання було одне: всіх нагодувати та зігріти. І тут несподівано, наче з-під землі, виринули благодійники: хтось привіз продукти, хтось – такі необхідні побутові прилади, хтось – дрова…
З перших днів війни серед них були кооператори. Голова правління споживспілки Петро Бараш одразу виділив грошову допомогу на придбання продуктів харчування та холодильника для їхнього зберігання. Гостинно прийняла людей і кімната, яку обладнали кооператори для відпочинку в санаторії своїх працівників. «Самі ж відпочинемо вже після перемоги», – вирішили одностайно. Відтоді кооперативний конвеєр добра не зупиняється: голова правління Степанського споживчого товариства Олена Шустик частенько навідується в санаторій. І щоразу – не з порожніми руками. Не раз чую, як Микола Вознюк телефонує Ларисі Шишковській: «Як ти, рідна? Яка допомога потрібна?». Одразу ж знаходить усе необхідне і особисто доставляє.
«І знаєте, така підтримка додає сил навіть тоді, коли опускаються руки. Адже щоденних проблем, повірте, вистачає. Бо уряд так і не відшкодував нам жодної копійки за енергоносії – хоча інші заклади, які прихистили внутрішньо переміщених осіб, відшкодування отримують», – обурює директорку несправедливий підхід.
Але є й радісні моменти.
«Коли в перші місяці війни нам навезли чимало солодощів, ми вирішили роздавати їх діткам поступово. Щодня, рівно о сімнадцятій, я підходила до кожної кімнати й пригощала дітей. Були серед них такі, що ще не вміли говорити, – але вже простягали руку за цукерками: умовний рефлекс виробився. А то якось закрутилася в справах, та й не побачила, що вже сімнадцята година. І що ви думаєте? Чую, як дітвора стукає в двері: відчиняйте, де наші цукерки?» – гортає сторінки пам’яті.
Ті, кого врятував від війни санаторій, тепер самі вважають моральним обов’язком допомогти іншим. От, приміром, Віталій, який став прикордонником, щомісяця надсилає із зарплати 500 гривень для розрахунків за світло. І ці кошти для санаторію просто безцінні! Чимало потрібних речей спрямував Денис із Бучі, якого на початку війни прихистили разом із двома дітками та батьками. Ось так і повертається сторицею добро, яким свого часу поділився ти…
А ще тут усі (раніше чи пізніше) починають спілкуватися українською: середовище, традиції та звичаї змінюють і самоідентифікацію.
«Навіть якщо діти в родинах спілкувалися російською, вони легко переходять на українську. І обов’язково вимовлять наше улюблене слово «паляниця», а росіяни – ніколи», – наче підводить жирну риску під нашим спілкуванням Олена Шустик.
Тим часом Лариса Шишковська поспішає показати новинку: це кімната соціалізації, яку щойно відкрили в партнерстві з французькою благодійною організацією ACTED. Це креативний простір, де кожен може знайти собі справу до душі або й просто порелаксувати в різнокольорових балабасах. Приміром, учора був майстер-клас із миловаріння: тут і досі пахне трояндою та полуницею. А поверхом вище незабаром з’явиться фітобар: санаторій уже виграв відповідний грант.
Утім, директорку не полишає велика мрія – відкрити потужний центр для реабілітації наших військових. Мають для цього унікальну поліську природу: ліс, річку Горинь із рибою, степанську мінеральну воду, якою зцілювався сам… Уінстон Черчіль. І відкриті до людей серця та бажання робити добро. Й це бажання примножується щодня.
Інна ОМЕЛЯНЧУК