« Я вже сама навчилася і косити, й бензопилкою управляти», – каже
завідуюча магазином села Орестів споживчого товариства «Здолбунівське» Світлана Дорощук. Адже її чоловік, місцевий фельдшер Микола Дорощук, боронить Україну з червня 2022-го. Після навчання в Чехії несе службу на бойових позиціях на вкрай неспокійному запорізькому напрямі.
«Оскільки Микола – ще й водій, він часто виїздить на евакуацію поранених сам: адже і водіїв, і медиків не вистачає. І саме в такі виїзди зазвичай телефонує: їду, каже, на бойові позиції. Бо якщо раптом не повернеться живим, то я про це знатиму… Отак я розумію ці дзвінки», – розповідає Світлана.
Вона встигає і в магазині порядок та відповідний рівень обслуговування тримати, і доньку та сина увагою не обділити, і в господарстві раду дати. Владислав, якому вже 14, звісно, допомагає. Ганнуся – вже другокурсниця Національного університету водного господарства та природокористування.
« Переді мною завжди приклад прабабусі, яка жила тут, в Орестові. Вона казала нам: дітки, немає в світі нічого гіршого за війну! Я тоді думала: ну яка війна? Про що це вона? Із другої світової переважна більшість сільських чоловіків, яким пощастило вижити, вже повернулися, – а її Івана, якого вона чекала-виглядала, все не було. Кожен, хто приходив, казав: він позаду йде. І лише один наважився сказати, що Іван помер… від голоду. Він вижив на війні, – але його наздогнав голодний 1946-ий! Так і залишилася прабабуся сама, з двома ще зовсім маленькими дітками. Вижила. В люди їх вивела. Заміж так і не вийшла, – а прожила до 90 років… Мабуть, за лебедину вірність Господь додав їй ще й Іванові роки. От я й думаю: вона в гірші часи вижила, – а я що, розкиснути маю? Ні! То й тримаюся», – розповідає Світлана.
Тільки, каже, далеко не всі односельці переймаються війною: живуть, наче вони не в її тилу, а, власне, на мирній території. Часто ще й дорікають: мовляв, у тебе ж тепер є гроші…Як скажуть отаке, то, здається, аж серце обливається слізьми…. Адже її Микола за два десятки літ фельдшерської праці ніколи й нікому не відмовив у допомозі: чи то вдень чи вночі, у свято чи в будень. А тут, буває, ще й не таке почуєш: чого туди йти? за що воювати?
«За те, щоб дітям нашим не довелося!» – якось відрізала Світлана. Тепер (принаймні, при ній) ніхто подібних розмов не заводить. А Микола так і сказав: «Ми не можемо передати війну в спадок нашим дітям. І нам із тобою перед ними та майбутніми онуками соромно не буде. Тому бережи їх і себе».
Із цими його словами Світлана прокидається й лягає.
А на роботі навпіл ділить тривоги з напарницею Валентиною Кучеренко. Її молодший син, Дмитро, також на передовій: попри те, що має трьох неповнолітніх діток. А старший, Володимир Радіонов, віддав за Україну молоде життя.
«Він десантником пройшов АТО, – тож 24 лютого 2022-го попрямував до військкомату. Тут на фронті був гранатометником. Загинув 10 серпня того ж року… Залишилася дружина і двоє діток – 13 та 11 років… Як загинув Вовчик, я на коліна ставала перед Дмитром, благала: звільнися! Він послухав мене, звільнився, – але… тільки на півроку. І знову повернувся до побратимів, на передову. Не зміг удома ту кляту війну пересидіти, хоч і багатодітний, і брат загинув», – виливає душу пані Валентина.
Каже, жодні ліки, які прописували лікарі, не допомагають… Єдине, що відволікає від горя, – робота. Обидві не з чужих слів розуміють, що й справді нема на світі нічого страшнішого, аніж війна….
В їхньому Орестові зо три сотні жителів – небагато. До того ж, частина виїхала за кордон. Але захищають Україну щонайменше 30 чоловіків. Тобто, майже кожна сім’я чекає на своїх і молиться, аби повернулися з перемогою, живими й неушкодженими.
Світлана та Валентина кажуть: по виторгу одразу відчувається, коли хлопці приїздять у відпустку, – бо загалом же в місцевих які доходи? Переважно невеликі пенсії. Вони добре знають запити та вподобання кожного жителя – по-іншому, без індивідуального підходу, ніяк.
До слова, люди все частіше розраховуються картками. Є тут і платіжний термінал, де можна поповнити телефон, оплатити комуналку тощо. Продавчині радо допомагають розібратися в ньому старшим людям. Словом, живуть із вірою, надією та любов’ю. Саме ці одвічні християнські цінності дозволяють їм щодня отримувати свої маленькі життєві перемоги. Ті, з яких неодмінно складеться велика – найочікуваніша та найбажаніша.
…На майдані Незалежності в Рівному проводжають на небо молодого солдата Олеся Самчука, який ось-ось мав зустріти свою 22-гу весну. Міцні, як криця, побратими з «Азову» голосно промовляють слова молитви українських націоналістів: «Щоби воля моя була гранітом… Україно! У серці замешкай моєму…». Цій молитві вже понад сто років. Сотні людей, які прийшли на останню земну зустріч із хлопцем-сиротою, повторюють за захисниками, щоб укріпити власну волю й віру. Я ж думаю про наших сільських жінок, які знаходять у собі подвійну чи навіть потрійну життєву силу. І передають її дітям: щоб наша українська воля була надміцним гранітом.
Інна ОМЕЛЯНЧУК
На фото: Світлана Дорощук та Валентина Кучеренко.