Так називається збірка поезій лауреата народної премії імені Тараса Шевченка франківця Богдана Томенчука. На презентаціях у містах та містечках західної України вона вже «зібрала» майже півмільйона гривень на допомогу нашим легендарним захисникам.
«Хіба можемо нині думати чи діяти якось інакше? – риторичне питання. Тішуся, що є благодійники, завдяки яким ми вже кілька разів видавали книгу, що придбавши її, люди прагнуть стати причетними до нашої перемоги. І що припадають до рідного слова, як до цілющого джерела… Частина виручених коштів уже б’є москалів, зокрема, в підрозділі «Сліпа лють», на підході найнеобхідніше для хлопців. Сподіваюся, Бог не полишить їх в окопах», – сказав автор на 20-ій за ліком презентації в Рівному.
Розмова вийшла проникливою та напрочуд душевною: аж затерпали серця від рахунку днів війни… Але кожен новий світанок на рідній землі наближає святу нашу перемогу. Ні, ми не проживаємо «день до вечора», як кажуть у народі. Тепер кожнісінький свій день наповнюємо таким потужним бажанням працювати, творити, допомагати фронтові, що інколи дивуєшся: де в нас береться та сила? Але ж на війні «прожити день – вже тягне на рекорд», пише Богдан Томенчук. Та його непокоїть, що тил починає бути негідним фронту. Саме у найвідповідальніший час, коли вирішується доля України: або ми їх, або вони – нас, – іншого не буде!
«Маємо бути сильними й мудрими, в міру хитрими. Бо до війни ми, на жаль, були занадто толерантними до росіян і, власне, збайдужіли до свого коріння:
«Ми оті, що скурили «Кобзар», бо в сільпо не було що курити…» – хіба не про нас, зізнаймося, ці рядки?» – справедливо запитує в аудиторії автор.
Мабуть, саме тому вони зачіпають найтонші душевні струни ( не порватися б їм!), кличуть до історичних паралелей, до осмислення й усвідомлення: «…Ти ще не зачатий вже винен москві, і вже батракуєш в утробі», хоча «…Ми уже тоді були людьми, коли ви ще сиділи на деревах!».
Окремі його вірші датовані: бо інколи дати важливіші за самі рядки. Приміром, той, що написаний за три години до вторгнення ворогів в Україну… Хоча, як висловився пан Богдан, він «чув війну» значно раніше: і ті непрості відчуття також переносив на папір. Учитель математики за професією, він так майстерно володіє словом, що й рафіновані філологи позаздрять. А образністю – ну просто на білу заздрість професійним літераторам. Він із тих, хто «робив Україну» в рідній Коломиї ще за союзу. Мама, проста колгоспниця, помітила: коли звечора довго не було Богдана, на ранок у містечку люди виходили на мітинг. І якось, ніби між іншим, сказала: «Сину, та вони тебе й через тридцять років знайдуть!» Але, на щастя, ми здобули незалежність. Яку тепер відстоюємо такою дорогою ціною, – виборемо!
Журналістка Богдана Трофимюк поклала вірші Богдана Томенчука на музику. Вона взяла гітару й заворожила своїм чистим кришталевим голосом. Було в тому щось знакове: Богдан, Богдана і зала навіть дихали, здається, в унісон.
Просвітянка Мирослава Жовтан ( а саме «Просвіта» посприяла цій зустрічі) ділиться емоціями :
« На презентації була вчителька з Соледару Наталія Ячмінь-Олійник. “Я вчу своїх діток тут, на рівненській землі. Але так сумую за своїм краєм! За чоловіком, який воює. Слухаю поета, – і все ніби про мене”. Її сльози, напевно, були найщиріші з усіх наших… У залі – мама загиблого захисника Людмила Марчук. Їй, напевно, було справді важко від віршів про маму і Сина…
“І так укотре, втомлена Вітчизно, благає Бог. А хто, якщо не ти?”
…На всіх книгах Богдан Томенчук написав різні переможні дієслова-автографи: будьмо, збуваймося, вірмо!.. На моїй – “Будьмо!”
Інна ОМЕЛЯНЧУК
Кілька цитат із віршів Богдана Томенчука
Нас було двоє… Неміряно їх, а в патронаші – ні грама. Ангела я захистити устиг. Ангел не встиг мене, мамо…
Я не став твоїм першим. Я став просто “двохсотий”. …не вір, що воскресну… Пригорни домовину…Бо життя – то не вірші і не блиск позолоти. Хотів бути єдиним. А став просто “двохсотим”…
Цілуємо руки святих матерів, бо суне москаль з перепою… Ви нас виглядайте при кожній зорі, коли не повернемось з бою…
Мамо, чия то вина, що в Бога всіляка глина? Він ліпить усіх без прикрас і душу вдихає в утробі. Мамо, вбивають нас ті, що в Його ж подобі…
І Біблія з цих перехресть епох…Її писали у солдатській робі…Ти не повіриш, то прозрілий Бог копає глину. Не в раю. В окопі…
Ти ж сам собі спасенний і Спаситель – вмирати вмів, аби перемогти. Коли вже переможеш, аби жити?
Бачиш нас у наступнім завіті, в тих краях, що не названі раєм? Ми й за Тебе в одвічнім одвіті, тому віруєм і не вмираєм, Боже…
Горить надія, мов різдвяна свічка, від неї спалимо тебе, москво…
Уста шепочуть: “Боже, сохрани цю мить любові у пору війни.
- Любов, печаль – ото й усі пісні. Скажи мені – а хто ми без любові?
- Горбився місяця півсилует, всілися круки на браму
Вишийте, мамо, бронежилет
Чорне по чорному, мамо…