Іван Григорович Романський – своєрідна легенда споживчої кооперації Рівненщини та України: діловий, активний, завжди в добрій «спортивній формі». Як Вам це вдається? – питаю. І отримую коротку відповідь: життя – постійний рух. Ну хіба з цим посперечаєшся?
… І практично весь отой рух пов’язаний зі споживчою кооперацією. Ревізор-інвентаризатор Королівського споживчого товариства Борщівської райспоживспілки Тернопільської області, – таким був його перший досвід у рідному краї (щоправда, за плечима вже мав два роки викладання в школі та три – строкової служби). За цільовим направленням у 1968-му вступив до Львівського торговельно-економічного інституту, де сумлінно вчився на стаціонарі. Тож товарознавчий факультет за спеціальністю «Організація торгівлі непродовольчими товарами» закінчив із відзнакою. Там, у Львові, народилася й молода сім’я Романських: Галина вчилася на економічному факультеті цього ж вишу. Молоді спеціалісти вирішили повернутися на її малу батьківщину – Рівненщину.
Голова правління облспоживспілки Володимир Гайдук одразу спрямував Івана до Березнівського споживчого товариства, – заступником голови правління з торгівлі. Бути «правою рукою» голови Анатолія Войтюка і вчитися в нього організації непростого кооперативного ремесла, – то, зізнається, справжня професійна та життєва наука. У щоденній роботі промайнуло чотири роки, а портрет молодого й перспективного кооператора з глибинки навіть прикрасив Дошку пошани Укркоопспілки.
Та Володимир Гайдук разом із керівництвом Костопільського району вже готували йому посаду голови правління тамтешньої райспоживспілки.
«Працювати доводилося, без перебільшення, день і ніч: адже кооперація Костопільщини поступалася Березнівській. Ремонтували магазини, насичували їх асортиментом, я сам був за кермом, сам контролював графіки роботи. А ще придбав собі фотоапарат, – і все фіксував: ремонти, викладку. Сам проявляв плівку і робив фото. А перед засіданням правління розміщував їх на листі ватману з коментарями: як треба робити і як – не треба. Виходила така собі фотогазета. Але яким шаленим інтересом вона користувалася! Люди приїздили на правління й одразу шукали кожен себе. Тобто, для поліпшення роботи використовували всі важелі. Якось, пригадую, перший секретар райкому партії Сиротинський привіз із семінару на Волині набір тістечок, якими їх там пригощали. І запитав: скільки треба часу, аби налагодити виробництво таких у Костополі? Місяць, відповів я. Але організували ми все за три тижні. На календарі був далекий 1977-ий», – гортає сторінки власної пам’яті. Я ж тепер розумію, звідки веде свій початок знаменита кондитерка, що стала візитівкою Костополя. Вона успішно розвивається, незважаючи на зміну, сказати б, цілих суспільно-економічних формацій! Бо те, що робиться від серця та з любов’ю ( а саме так працюють місцеві кондитери) непідвладне часові.
Затим чотири роки Іван Романський очолював універсальну базу облспоживспілки. А з 1984-го аж на чверть століття «затримався» на посаді першого заступника голови правління облспоживспілки: маса семінарів із організації торгівлі – всеукраїнських і навіть всесоюзних – проходили на Рівненщині.
Особливий спогад – Чорнобиль, який розділив життя на «до» і «після», щойно йому виповнилося 42:
«Спочатку туди поїхали будівельники: з Рівненщини – працівники «Рівнепромбуду» та «Агробуду». А від кооперації – фахівці ремонтно-монтажного комбінату на чолі з Борисом Рашковським, – вони першими ступили в епіцентр біди. Працівників громадського харчування спрямували дещо пізніше: не в саму зону, а в село Карашин Макарівського району. Саме там зводили житло для людей, яких відселяли із Чорнобиля. І ми мали забезпечити для них повноцінне харчування в польових умовах. Сформували колону із 40 вантажних машин: везли кілька польових кухонь, дрова, запаси харчів, води. Кухарі з різних куточків області їхали автобусом. Надвечір ми дісталися Карашина, розбили в полі намети, в яких і жили. А вже зранку годували будівельників повноцінним сніданком. Зі мною тоді були начальник управління громадського харчування Лідія Мельничук та спеціаліст Людмила Церешко. Щотижня їздив на нараду до Макарова: питали, чи немає в людей нарікань, побажань. І знаєте, їх не було: бо кооператори гідно виконували свою місію. Навідувалися до нас і керівники з області: Петро Прищепа, Ілля Загоруйко, Віталій Луценко. Віталій Іванович, пригадую, скуштував нашого обіду й позитивно відзначив роботу кооператорів. Особисто я залишив Карашин через три місяці, на початку вересня, – а Людмила Церешко ще залишилася».
Затим була організація харчування дітей у шести північних районах області, які потрапили під вплив Чорнобиля і вважаються такими й сьогодні, через 38 років потому.
«Разом із заступником голови облвиконкому Степаном Чорнолозом ми поїхали на нараду до Ради Міністрів України, яку очолював Віталій Масол. За його розпорядженням нам виділили обладнання для організації шкільного харчування – електроплити, холодильники, спеціальні столи. І відповідною постановою поклали цю місію саме на кооператорів. Вважаю, що ми її виконували професійно і сповна, – аж поки не «втрутилася» в цю справу корупційна складова. Але обладнання, яке тоді отримали, почасти служить школярам і сьогодні».
Запитую в Івана Григоровича, чи вважає він, що Чорнобиль прискорив розпад союзу: вірніше, замовчування цієї катастрофи століття.
«Так, – погоджується. – Ми ж нічого не знали: тому першого травня всі вийшли на демонстрацію, – спробуй, було, не вийди… Всі, включно з першими керівниками області, були без головних уборів. Хоча чутки про аварію активно курсували між людьми. Пригадую, вже після демонстрації Степан Чорнолоз порадив мені носити головний убір».
Ми перекидаємо місток до нинішніх часів: по-перше, ніхто навіть не натякнув українцям, що можливе повномасштабне вторгнення, про яке, власне, попереджали кращі розвідки світу; по-друге, коли воно вже сталося, нам у голови «вселили» переконання, що треба потерпіти якихось два-три тижні… Виходить, ті, хто управляє державою, не зробили висновків навіть із Чорнобиля?! Шкода, що так…
Але народ, який вижив тоді, переможе й сьогодні. Такі глобальні випробування, як Чорнобиль та війна, – то, власне, геополітика, річ надзвичайно страшна. Бо вершать її правителі, – а страждають, на жаль, мільйони людей… Серед них – рівненські кооператори та члени їх родин. Вони завжди там, де найважче: чи то на чорнобильській передовій чи на фронтовій.
Єдина донька Івана та Галини Романських – нині капітан, а її чоловік – полковник ЗСУ. Онучка Софія закінчила Рівненський кооперативний коледж, живе й працює в Польщі.
Тож ювіляра вітатимуть обидві родини – своя й кооперативна. Обома він дорожить і обом намагається бути корисним. Головне, каже, не рахувати літа: скільки зозуля накувала, – всі твої.
Із роси й води, ювіляре! Нехай Ваш чорнобильський квітень обдаровує лише гарними переможними новинами!
Інна ОМЕЛЯНЧУК