Вишиванки, мої вишиванки…
Ви мій біль, мої мука і доля;
Я без вас, як той день без світанку,
Я без вас, як той жайвір без поля…
У Всесвітній День вишиванки ветерани-кооператори вклонилися пам’яті козаків та селян, які поклали життя за Україну в далекому 1651 році. Тут, на легендарному для кожного українця острові Журавлиха, діє Національний історико-меморіальний заповідник «Поле Берестецької битви». Хоча в народі його називають, як і раніше, – «Козацькі могили».
Тож кожен крок на місці нашої колективної пам’яті, незламності та сили був знаковим. І усвідомленим: Україна ж бо й сьогодні у великій біді… А той вільний козацький дух, який везуть із маленького села Пляшева та його околиць, упевнено рухає до перемоги наших чоловіків та синів.
Тоді через зраду ненадійних союзників-татар козацько-селянське військо, яке, до того ж, поступалося польському чисельно, зазнало поразки. Але як неймовірно мужньо під проводом Івана Богуна билися триста козаків на невеличкому острівці поміж непрохідних боліт! Відомо, що останній із них, Іван Нечай, залишившись без зброї, відбивався…косою. За цим спостерігав польський король Ян другий Казимир: він запропонував відважному воїнові здатися під гарантії безбідного життя до кінця відміряних йому днів. Але той обрав героїчну смерть…
Ось чому битва під Берестечком є для нас сакральною: вона надихає на боротьбу за волю та незалежність нові покоління українців.
«Нас тут триста, як скло, товариства лягло,
І земля не приймає…» – ці Шевченкові слова супроводжують музейну експозицію з козацькими речами. Гармати, списи, багнети, кілька різновидів ножів, порохівниці, шкіряні гаманці та чоботи, люльки, – все це справжні артефакти, знайдені на місці однієї з найбільших у тогочасній Європі битв. Археологічні експедиції, які в 1970 році розпочав доктор історичних наук зі Львова Ігор Свєшников, тривали чверть століття й завершилися в 1995-му по його смерті. Скільки ж то раритетів віднайдено в цих скроплених українською кров’ю місцях!
Цікаво, що вже в 1912 році з села Острів на Журавлиху перенесли дерев’яну церкву святого Михайла, пам’ятку ХVII століття, в якій молилися Богдан Хмельницький та Іван Богун. А в 1914-му було освячене будівництво пам’ятного комплексу з головною спорудою – Свято-Георгіївською церквою. На її будівництво жертвували всі – від царя Миколи другого до простих селян. Але розпочалася перша світова війна, і в церкві розмістилися австрійські війська. За Ризьким мирним договором територія теперішньої Рівненщини та Волині відійшла до Польщі, – тож згодом влада взагалі заборонила людям відвідувати Козацькі могили. Але селяни все одно приходили на святе місце дев’ятої п’ятниці після Великодня, щоб помолитися й набратися незламного духу!
Радянська влада, яка змінила польську, взагалі виселила тутешніх монахів до Почаєва. Голова колгоспу імені Богдана Хмельницького із селянським прізвищем Пастух розпорядився розібрати храм. Та ніхто з місцевих на це не наважився. Тоді там зробили відстійник для хворої худоби… Отаке святотатство!
Та в 1960-му році за «Козацькі могили» вступилися письменники: в «Литературной газете» висловилися за повернення історичної пам’яті. Тож у 1967-му відчинив двері музей-заповідник «Козацькі могили» – як філія обласного краєзнавчого музею. Хтозна, чи було б так, якби це не вписувалося в тодішню офіційну концепцію боротьби українського народу за возз’єднання з Росією, що кардинально спотворювала одвічні прагнення українців.
Тож символічно, що перші жовто-блакитні прапори на Рівненщині замайоріли саме над Козацькими могилами у 1989 році. А вже в 1991-му, коли тут зібралося півмільйона людей, Президент Леонід Кравчук виголосив указ: «Козацькі могили» переходять під захист молодої української держави. З 2002-го сюди повертається чернеча молитва, а з 2008-го заповідник отримує статус Національного. Ось така у нього багатостраждальна історія.
Її сторінки ще раз перегорнули ветерани-кооператори під час цікавої екскурсії: відвідали діючі Георгіївський та Михайлівський храми та їх підземелля, музей, побували в Козацькому гаю. Помолилися, поставили свічки, сфотографувалися на згадку.
Цікаво, що в День вишиванки тут було немало екскурсій, насамперед підліткових. У ці буремні для України дні припадаємо до власних витоків, шукаємо відповіді, чому спіраль історії закручена так, що знову повторюється трагедіями?! А ще беремо в цій святій місцині нескорений дух, який додає сили в нинішній, знову ж таки нерівній борні із окупантами.
… Ми повертаємося з вірою в нашу перемогу й бажанням прислужитися до її наближення. Ветерани діляться: щомісяця, з кожної пенсії, жертвують на підтримку ЗСУ, плетуть маскувальні сітки, виготовляють окопні свічки, в’яжуть шкарпетки. І моляться за титанів українського духу, які так мужньо тримають над нами небо.
А ще – розповідають історії власних вишиванок.
«Цю сорочку вишила мама, коли я була дівчиною. Їй півстоліття, – а вона, як бачите, не вицвітає. Гадаю, сімейної реліквії ще й моїм дітям та онукам вистачить», – розповідає Ніна Яковчук, якій у 2025-му виповниться 80.
Вишиванці Анатолія Коломиса також щонайменше 50 років: каже, то подарунок від тестя. Іван Левчак привіз вишиванку з малої батьківщини – Борщівського району сусіднього Тернопілля, де його мама-колгоспниця вишивала довгими зимовими вечорами. А Григорій Крот – із рідного Степаня, з унікальними мотивами Рівненського Полісся. Голос українських Карпат живе у вишиванці Миколи Федчака, – він придбав цю автентичну річ Трускавці.
А Раїса Вінічук свою сорочку вишила бісером, такі ж подарунки зробила дітям та онукам. Бо вишиванки – наша радість і журба, щит і патріотичний бронежилет.
«Усі ветерани висловлюють щиру вдячність голові правління споживспілки Петру Барашу за постійну синівську турботу: адже наша організація за його підтримки активно діє вже 17 років. Особлива подяка – за можливість відвідати Козацькі могили та помолитися за нашу перемогу», – каже голова обласної організації ветеранів споживчої кооперації Микола Мосійчук.
Голова об’єднаної організації ветеранів області Іван Боровик додає:
«Приємно вражений згуртованістю та єдністю кооператорів, нерозривним зв’язком та синергією поколінь, яка точно робить нас міцнішими. Такої турботи про ветеранів, як у кооператорів, сьогодні годі й знайти. Щиро бажаю добра й здоров’я вашому мудрому керівникові Петру Федоровичу Барашу. Цей досвід заслуговує на поширення й наслідування».
Інна ОМЕЛЯНЧУК
ДОВІДКОВО:
День вишиванки в 2006 році започаткувала студентка Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Леся Воронюк. Одного весняного дня вона запропонувала студентам прийти на навчання у вишиванках. Відтоді неофіційне свято, що підкреслює нашу ідентичність, ширилося Україною, а згодом – і світом. Тепер третій четвер травня – Всесвітній День вишиванки, яку люблять і цінують не лише українці.