Саме так можна сказати і про наших захисників-представників кооперативних родин, і про їхніх мам та дружин, які знаходять у собі сили жити, працювати і невпинно молитися за Україну. Кілька невигаданих життєвих історій – наочне свідчення незламності простих людей – тих, хто зовсім не вважає себе героями. Але вони насправді серед нас – придивімося.
«Сину, тепер у мене два дні народження…»
Березнівчанин Олег Павлушенко, якому ось-ось мало виповнитися 10 років, з нетерпінням чекав…ні, не на подарунки. Хлопчик так і сказав мамі: «Найбільше в світі хочу, щоб мене привітав тато…»
І після довгої перерви його тато подзвонив із війни:
«Я поранений, – але живий. Мабуть, народився в сорочці. Тепер у мене, сину, є другий день народження. Він, як і твій, 23-го листопада».
Біль і радість злилися в дитячій душі воєдино: з такими емоціями й дорослому годі впоратися, – не те, що дитині!
Діти війни… Вони рано і швидко дорослішають. І, здається, усвідомлюють оцю страшну істину: людське життя може обірватися так само раптово, як їхній солодкий ранковий сон.
Олег та його 12-річний братик Дмитрик – онуки кооператора Тамари Павлушенко, що працює черговою в готелі Березнівського райспоживтовариства. Як же болить їй, бабусі та мамі, та війна! Проходить, здається, через кожну клітиночку, зачіпає кожен оголений нерв.
Її син Володимир служив у штурмовій бригаді на першій лінії, – саме там і отримав складне поранення ( якраз у день народження молодшого сина). Різні етапи лікування та реабілітації проходив у Харкові, Полтаві, Миргороді, Рівному…
На жаль, функції ноги не відновилися – тож нині, через півроку, сина вивели «поза штат» – тепер отримує 700 гривень на місяць. І сказали: шукай собі місце в не бойовому підрозділі.
«От як так: забрали здорового 40-річного чоловіка, – а тепер, у 41, із каліцтвом, – шукай собі застосування сам?» – тривожиться мама, яка саме поверталася додому з Житомира – місця розташування частини сина.
Можна тільки уявити, що у жінки в душі: адже зараз на передовій і другий син, 39-річний Михайло. Молитва не сходить із її вуст. Моляться разом із напарницею – черговою готелю Галиною Дипон. Бо і в пані Галини на війні син Олег та зять Андрій.
«Обоє працювали на спиртзаводі: син був начальником відділу кадрів, а зять – технологом. Самі знаєте, як воно матерям: у кого дочки, – ті сплять спокійніше, а як сини – то не до сну. Скільки хлопців уже поховали в нашій громаді! Але й Олег, і Андрій заспокоюють: усе буде добре. Тож із вірою й надією чекаємо на своїх дітей».
Ці скромні жінки не вважають себе особливими: просто гідно несуть свою важку ношу. Кажуть, рятує робота , співучасть та підтримка колег: от Катерина Чухрай постійно цікавиться, як там хлопці. Й на душі тоді трохи легше.
- У кожній другій кооперативній сім’ї хтось на війні. Складно, дуже складно матерям та дружинам, які на селі, вважайте, самі всю чоловічу роботу виконують. Як можемо, підтримуємо дівчат: і добрим словом, і матеріально. Ось зараз повертаюся з Моквина: там у обох продавців сини в лавах ЗСУ, на гарячих напрямах. От увійдіть у становище цих мам, – до речі, вони, як і дівчата в готелі, сумлінно працюють, тримають і кооперацію, й, за великим рахунком, економіку держави, – розповідає Катерина Чухрай.
« Я на Великдень в Бога відпрошуся…»
56-річна Наталія Сенюк у маркеті села Моквин працює 21 рік, її напарниця Лариса Ковальчук, хоч і молодша на 5 років, у кооперації, як сама каже, «все життя». І хоча в їхньому селі аж 12 магазинів, у яких, здається, є все, дівчата забезпечують півмільйонний місячний товарообіг!
«Мій син Іван відслужив строкову службу, закінчив наш лісний технікум. А в 2014-му добровольцем пішов в АТО, прослужив півтора роки, мав відносно легке поранення. Повернувся, їздив по заробітках. 23 лютого 2022-го він поїхав до Польщі. Щойно дістався до місця, як надійшла страшна звістка: війна! І от 25-го лютого я приходжу з роботи, – а він удома. Мамо, каже, я по-іншому не зміг… І попрямував до військкомату. Півтора роки був солдатом, а зараз – сержант, командир відділення в штурмовій бригаді – так би мовити, еліта ЗСУ. Він на передовій, біля Роботиного. Третій рік уже на війні, – аж самій не віриться», – ділиться Наталія Сенюк.
Розповідає, як 10 січня, у свій День народження, Іван народився ще раз:
«Коли він іде на завдання на «нуль», зв’язку, зрозуміло, немає. Але минуло вже кілька днів, ми тривожимося. Пишу, пишу йому в телеграм, – не відповідає. Усі вітають його з Днем народження, – жодної реакції. Тоді я настирливо телефоную, – він озивається. Але я не впізнаю його по голосу – затягує мову, говорить тихо… Ваня, це ти? «Я. Передзвоню…» Молодшому синові написав, що поранений, зачепило голову… І що 10 січня – тепер подвійний День його народження. А в перших 15 днів травня Іванові дали відпустку: і він був удома на Великдень. Знаєте, це найбільше в світі материнське щастя!»
Паски напечіть мені, матусю.
Жовтої, солодкої, в печі
Я на Великдень в Бога відпрошуся
І додому прилечу вночі…, – пригадалися рядки, які народилися в цю криваву війну.
Була в них і паска, й до паски, – тільки син, каже мама, став зовсім іншим: і в ставленні до життя, і в оцінці наших буденних турбот та клопотів. Помітив, що цікавляться його долею ті, кого так чи інакше зачепила війна. Інші ж відгороджуються отим невидимим «муром», зведеним у власних головах. Від них війна далеко… Та насправді так близько: на карті – доля нашої держави.
Чудово розуміє це і Лариса Ковальчук: її син Микола тримає над нами небо на Донецькому напрямі. А рідний брат Сергій Харчук віддав за Україну життя, – ще й трьох місяців не минуло. Тільки в їхньому Моквині вже вісім могил Героїв під жовто-блакитними прапорами….
Тож кожен день Наталії та Лариси починається із взаємного запитання: «Що там твоє дитя? А мого нема на зв’язку…» Коли ж нарешті приходить повідомлення від одного чи іншого сина, на обличчях жінок синхронно з’являється посмішка – кожна радіє, наче за свого.
А ще вони оберігають хлопців молитвами: ми, кажуть, молимося так пристрасно й щиро, як, здається, ще ніколи в своєму житті не молилися. З вірою: Всевишній заступиться і за всіх синів, чоловіків та братів, які на фронті, й за нашу неньку-Україну.
Інна ОМЕЛЯНЧУК
На фото: продавці маркету села Моквин Наталія Сенюк та Лариса Ковальчук гідно несуть і професійну, й материнську варту