…Спекотного кінця липня 2014-го велелюдне місто проводжало в останню земну дорогу старшого сержанта 39-го батальйону Нацгвардії «Дніпро-2» Ігоря Волошина, – першого рівнянина, який на вівтар нашої незалежності поклав своє молоде життя.
Він, єдиний син викладачки Рівненського кооперативного економіко-правового фахового коледжу, добровільно змінив відносно спокійну роботу банкіра на патріотичний неспокій на сході України. Загинув на блок-посту під Кам’янкою на Донеччині. Туди під’їхав нашпигований вибухівкою радіокерований мікроавтобус, – щоб позбавити життя одразу п’ятьох наших захисників. Ігореві було лише 28.
Відтоді минуло десять років, майже три з них – уже в повномасштабній війні. Із кров’ю, невинними жертвами й зниклими безвісти… У вогні й у борні Україна зустрічає свій 33-ій День Незалежності, – якою ж дорогою ціною вона нам дається!
«Щоб ти не прала російські онучі!»
«Ігор, наче провидець, передбачав велику війну… Як розстріли на майдані почалися, він аж кипів: як таке з народом можна робити? У 2005-му, коли прийшла пора його строкової служби,її можна було уникнути.Та це не про нього: відслужив у Рівному, в частині СБУ, звільнився старшим сержантом. Кооперативний коледж закінчив за спеціальністю «Банківська справа» з відзнакою. Працював в «Укрексімбанку» в рідному місті, паралельно навчався на економічному факультеті Національного університету водного господарства та природокористування. Коли повертався з роботи, прочиняв двері зі словами: «А чим це таким смачним у нас пахне?». Завжди хвалив мої страви, найбільше ж йому були до вподоби відбивні. «Мамо, давай відбивнярню відкриємо», – жартував. Для себе ніколи нічого не просив. Навпаки: намагався мене чимось порадувати. От у вихідні ми виходили на каву. Син мене одразу заведе в жіночий бутик, і неодмінно вибере подарунок», – гортає сторінки сімейної ідилії пані Наталія.
Та цю ідилію перервав 2014-ий. Щойно тільки почалася АТО, на дверях під’їзду з’явилося оголошення: щоб ті, хто має військовий квиток, стали на облік у військкоматі. Він одразу пішов, – але сказали чекати. Тоді Ігор звернувся до батальйону «Дніпро»: 14 травня йому зателефонували й дали на збори день. «Куди ти, сину?» – запитала мама. «Вас захищати, – щоб не довелося тобі російські онучі прати», – як відрубав Ігор.
«Син не встиг одружитися…»
«Телефонував часто. Про себе багато не розповідав, усе про мене розпитував. Пригадую, я скаржилася, що вікно в квартирі не пофарбоване: наївна була. Син заспокоював, що приїде й пофарбує. Якось я запитала, чи не намочив їх дощ, бо прогноз про негоду бачила. «Ні, ми вже у наметах спали», – обмовився. «А досі де спали?». «На землі», – вимушено зізнався син. Знаєте, там, у його батальйоні, всі східняки були, він єдиний «бандерівець». Тож після відбою командир часто заставав Ігоря з побратимами біля вогнища: він їм історію України розповідав. Син не встиг одружитися. На тому тижні, що загинув, телефонував: обіцяв приїхати у відпустку із сюрпризом – хотів офіційно познайомити зі своєю дівчиною… Щоденник вів на війні: «Йду на пост», – такими були в ньому останні слова, – ділиться сокровенним мама.
Каже, особливо не задумувалася, коли обирала для сина ім’я. Нині ж дізналася, що в перекладі зі староскандинавської Ігор – це молодий воїн. Отже, все було невипадково…
21 липня, в день загибелі сина, Наталія Волошина зазвичай їде в столицю. Там, у дворі головного військового відомства, до повномасштабної війни лунав пам’ятний дзвін та автоматна черга: на честь її Ігоря та ще 23-ох хлопців, які загинули того дня. Нині ж уперше потрапила до «Стіни пам’яті» в Михайлівському золотоверхому, – і знайшла там вкарбоване назавжди прізвище Ігоря. А ще відчула неймовірно потужну енергетику, що складається із синергії всіх українців. Тепер, каже, це ще одне місце її сили.
«Я знайшла код нації!»
Ця мудра мама обрала таку життєву філософію: син живий, він просто в іншому, паралельному вимірі. Вона розмовляє з ним, питає поради чи розради, – й тоді до неї приходять необхідні рішення… От, приміром, не знала, як бути, коли її запросили до фотопроєкту «Я – українка! Я – мама Героя!». А Ігор неначе подав знак: звісно, йди, мамо.
У кожній із 12-ти жінок, що зголосилися до участі, фотохудожник Олександр Харват віднайшов цікавинку й зафіксував її на світлині. Вийшла унікальна фотовиставка, де мами-моделі підкреслили свою національність. Наталія Волошина – в українському вбранні із чорнобривцями. Здається, їх гіркувато-терпкий запах вловлюєш навіть із календаря, сторінки якого також прикрасили ці художні фото мам Героїв. Які ж вони красиві, мудрі, глибокі! Ці незламні жінки оголили свої душі, щоб нагадати: душа є у кожного з нас. Завдяки видобутим із бабусиних скринь вишиванкам вони підкреслили свою національність, щоб сказати: так, ми горді українські жінки, які хочуть, щоб діти інших матерів ніколи не чули зловісних вибухів…
«За право кожного українця носити вишиту сорочку поклали голови наші сини, за це Україна одинадцятий рік платить, на жаль, життями своїх кращих синів. Ми в суспільстві посилено шукаємо код нації, а мені здається, що я його знайшла ,– це наші діти. Бажаю всім матерям таких дітей, якими вони пишалися б», – що додати до цих вистражданих материнських слів?
Крізь відчай та сльози, в яких свого часу могла й потонути, пані Наталія випромінює якесь особливе тепло. Те, з яким першого вересня переступить поріг студентської аудиторії. На неї, викладачку основ менеджменту та маркетингу, допитливо дивитимуться десятки юних очей. І найголовнішим її уроком знову буде урок материнської мудрості та незламної життєвої сили.
… Щодня йду додому провулком Ігоря Волошина, який веде до школи «Центр надії», де вчився наш Герой і де встановили меморіальну дошку його пам’яті. І ловлю себе на думці: ось він, генетичний код нашої незалежності, – ТАКІ сини й матері.
Інна ОМЕЛЯНЧУК
Кількість випускників Рівненського кооперативного, які віддали життя за нашу свободу в цій страшній війні, на жаль, зростає…Нині їх уже вісім. День знань у коледжі розпочнеться із вшанування їх світлої пам’яті та символічної хвилини мовчання… Завдяки цим мужнім захисникам та їхнім побратимам мають можливість опановувати улюблені професії юнаки та дівчата, які обрали своєю «альма-матер» цей патріотичний навчальний заклад із багатющою історією.