Юлія Новак-Голубєва народилася й виросла в справжній поліській глибинці – селі Великі Цепцевичі, що простягнулися над Горинню на Рівненщині аж на цілих дев’ять кілометрів!
Вона – ровесниця нашої незалежності. Але сприймає й оцінює цей світ уже далеко поза вік Ісуса Христа… Глибина, чуттєвість і виваженість суджень – саме те, що вирізняє її творчість. А ще в кожному рядочкові живе зболена, але незламна душа українки. Вона й пише душею: тонко відчуває своє Полісся на дотик і на смак, підкреслює його унікальний колорит часто вживаними там діалектизмами. Бо назавжди пов’язана з рідним селом якоюсь невидимою пуповиною.
За першої-ліпшої нагоди поспішає на малу батьківщину разом із чоловіком Віталієм та трьома чарівними донечками, – і коли вони так виросли? Двійнятам Олександрі й Віталіні вже по сім рочків, Іваночці, що має особливі потреби, шість. Тож головне призначення Юлії – звісно, бути мамою.
Втім, якщо тобі до снаги його величність Слово, ти точно викроїш час, аби покласти рядки на папір… Та як майстерно! Коли дівчатка сплять, а в мами залишається ще бодай трі-і-шечки сили, виливає незрадливу душу в короткій прозі. Зізнається: це її улюблений жанр. Бо в скромній кількості рядків тут можна так багато сказати! А надто – про війну…
Нещодавно Юлія Новак-Голубєва стала фіналісткою конкурсу короткої воєнної прози: це всеукраїнське змагання від видавництва «Білка». Нагороду отримала за есей «Перекур», де головний герой – рідний дядько Сергій із Великих Цепцевичів. Він із 2022-го тримає над нами небо… «Твої, Юлько, слова, лучче всякого енергетика, – я тобі скажу», – так відреагував дядько на її визнання. Втім, сотні, тисячі таких «дядьків» вже впізнають себе в цих промовистих рядках… Ось вона, майстерність письменниці: зробити конкретний образ збірним, у якому кожен простий солдат цієї війни побачить себе. Юля зізнається: вже мала кілька дзвінків від фейсбучних друзів-чоловіків – мовляв, це ж ви про мене написали. Звісно…
…Свій перший гонорар Юлія Новак отримала ще школяркою від «Сільських вістей». Радості не було меж: надрукували! Ще й перші гроші на пошту прислали! Це додало впевненості та бажання працювати зі словом: були нові публікації й чесно зароблені гонорари.
Національний університет «Острозька академія», де Юлія отримала фах філософа-релігієзнавця, став наступною професійною та життєвою сходинкою. Саме тут познайомилися, щоб згодом поєднати серця, двоє молодих викладачів – Юлія Новак та Віталій Голубєв.
А писати художні тексти молода матуся почала з народженням двійні: так із занотованих щоденних турбот та клопотів народився «Щоденник мами». Коли він вийшов друком, тираж умить розкупили насамперед матусі – і це цілком зрозуміло. Й саме вони підштовхували Юлю: пишіть, нам це цікаво й потрібно! І вона вирішила вже не просто фіксувати свій день ( а з народженням Іванки в ньому катастрофічно поменшало годин!), – переосмислити його.
У моменти побутової рутини ні-ні, та й виникала думка, котру швиденько фіксувала на папері, – бодай ключовими фразами, щоб не забути. А вже вночі впорядковувала вир думок, «причісувала» їх на папері. Так народилася книга «Мислю»: збіг її героїв із реальними – сто відсотків. Бо це вони всі – діти, чоловік, її батьки…
Юля пригадує, як на початках великої війни першим зібрав себе докупи тато: так, каже, нам треба зробити запаси харчів, подумати про те, щоб було пальне… І закопав кілька заповнених каністр у городі – в різних місцях. Згодом нас накрила бензинова криза, – пригадуєте? Але тато забув, де саме він той «скарб» закопав, – довелося ходити по власному городові з металошукачем… Отакі невигадані сільські історії, в яких, вочевидь, не варто шукати особливої моралі…
«Мораль поставимо в куток», – саме так називається ще один Юлин есей, що народився в сільській маршрутці. Вона ж не втомлюється дарувати нам задоволення доторкнутися до її слова на творчих вечорах: припадаємо, як до цілющого джерела, що лікує душі. Бо маємо таку глибоку внутрішню потребу: поруч із новітньою історією рідного народу крокує і його нова література.
Інна ОМЕЛЯНЧУК
А втім, судіть самі…
Мораль поставимо у куток
У пʼятницю після обіду на автостанції аврал. Із торбами, клунками, пакетами, сумками, валізами, рюкзаками, ящиками… тьма-тьмуща людей.
Ми з дітьми вмостилися в автобусі. Позаду нас сидів хлопчик, на його колінах у картонній коробці цуценя. Попереду жінка, сьогодні виписали з лікарні. Дух серцевих крапель завитав в салоні. Її сусідка понишпорила в сумочці – дістала цукерок з плюсиком. Кинула в рот, щоб в горлі не дерло. Запропонувала Іванці, та відмовилася: «Не люблю мʼятних пекучок».
Зайшла молода жінка ромської зовнішності з немовлям на руках. Прохала допомогти, в імʼя Господа. Промовляла доладно, простягала руку. Сашуня мене запитала: «Мамо, це справжня циганка?»
В останню мить перед відправленням до салону влетів хлопець у зачовганій військовій формі з величезним рюкзаком за спиною. Водій розвів руками: «Нема місць, але он за мною підʼїжджає наступна маршрутка, повністю вільна». Молодий чоловік: «Я постою, хочу скоріше добраться до хати». Водій махнув рукою, мовляв, заходь: «За проїзд сто гривень хватить».
Військовий лиш опинився в салоні й почалося. Першою схопилася жінка, та яку виписали з лікарні: «Сідай, синку, не стидайся». Хлопець віднікувався: «Я вже довго їхав, насидівся». Потім інша жінка, йому віком в матері годиться, піднялася: «Сідай, кажу тобі, старших треба слухатися, ми можем постоять, ми крепкі баби, а ти натомився…» – «Як нам всидіть, коли ти стоїш? Серце не на місці…» – «Мо й мойому дитяті хтось уступить місце чи поможе»…
Зрештою всі повсідалися: військовий на передньому місці, жінка мовчки вмостилися на задніх сидіннях поміж студентів.
Моралі ніякої не буде. Мораль поставимо у куток, нехай зиркає. Бо материнство – це потаємна глибока здатність любити. Бо всі наші захисники чимскоріше мають повернутися додому. Бо існує тисячі способів бути черствими. І тисячі способів бути вдячними.
Перекур
Сьогодні вперше до рук взяла сигарету. Бо сьогодні у мене операція «проводи дядька Сірожи». Його коротка відпустка закінчується, йому о десятій ранку першого числа треба бути на шикуванні «як штик».
Дядько за цю відпустку загалом робив дві речі – вставляв зуби і квасив. Він досі забуває і прикриває рукою рот, коли сміється. Кажу: «Сірожа, ну в тебе гарна посмішка!» Шкутильгає, дві скалки лишились в нозі, про це мовчу. Нехай лиш сміється.
За таксі на автостанції правили 120 грн. Дядько рад стараться, гроші ж є. Переконала його не їхати цими таксі: «Та обдеруть як липку». Викликала по службі «305», заїхали за 58 грн. Бо його гроші окроплені кровʼю. Гріх, щоб на цьому заробляли.
Чекали з годину того чорного буса, що довезе аж до Словʼянська. Моя пʼятирічна донька біля нас ганяла на самокаті.
Раніше дядько часто матюкався. Ще й триповерховими. Але тепер чудасія – повернувся звідти – і лається вкрай рідко. Та часто все повторює, ледь не через слово: «Господи!»
Приїхав чорний бус. Заглянула всередину – замерехтіло в очах від пікселя. Водій оголосив: «Хто хоче покурить – дві хвилини стоїмо».
– Та всі ми смалимо по-чорному!
Дядько і ще кілька чоловіків курять. Мовчки.
– Все, хлопці, їдемо!
Хлопці затягують глибоко перед довгим шляхом, потім роззираються – де смітник. Збагнула відразу:
– Так, давайте мені сюди ваші бички – викину в смітник. Бо ні разу сігаретку не тримала в руці, якраз пора!
Сміються хлопці. Дядько на всі вставлені зуби. Бус вирушив. За двадцять метрів викинула окурки в смітник. Тою ж рукою перехрестила чорну цятку, що стрімко віддалялася.
– Ну з Богом, хлопці!
Юлія Новак-Голубєва