У місті корабелів Миколаєві живе Володимир Григорович Кортіско. Йому, ветеранові споживчої кооперації, незабаром 85. Коли лунають сигнали повітряної тривоги (а їх там не злічити), Володимир Григорович не спускається в укриття. Він – людина з обмеженими можливостями. Причому, з дитинства: відтоді, як перехворів на підступний поліомієліт, повноцінно ходити вже не зміг…
Та наполегливий, беручкий до науки хлопець у 1956-му став студентом Львівського кооперативного технікуму, здобувши спеціальність бухгалтера: дарма, що пересувався на милицях. Там зустрів і своє перше кохання: дівчину з поліського села Висоцьк звали Галина Черкас. Прикипіли одне до одного, спілкувалися, проводили разом час: Володя просто літав на тих милицях!
Та невдовзі їхні шляхи розійшлися: Галина поїхала працювати за направленням на Київщину, Володя – у Широкинське сільпо на Дніпропетровщину. Листувалися, Галя навіть вислала йому своє фото, підписала: «Вові від Галини, 19 лютого 1961 року». Планували зустрітися. Але… Кохана написала, що вийшла заміж… Він же продовжив стаціонарне навчання у Львові, в торговельно-економічному інституті. Так доля повела кожного власними стежками…
Володимир потрапив на роботу до Миколаївської облспоживспілки – старшим ревізором контрольно-ревізійного відділу. А доріс до начальника контрольно-ревізійного управління облспоживспілки. Про те, як склалося життя в Галини, чути якось не випадало… Хоча ні-ні, та й закрадалася цікавість: «Треба її знайти!» – твердо обіцяв сам собі. Але десь там, на непростих життєвих віражах, у щоденних турботах і клопотах, та цікавість згасала. І раптом від однокурсника довідався: Галя померла при народженні дитини… Не вірив, сумував, але… Тільки через багато років наважився одружитися. Разом із дружиною, яка також працювала в кооперації, виховали доньку. Коли ж його Валентина відійшла в кращі світи, чоловік усе частіше переглядав фотографії молодості… Знову вона, Галина: той погляд просто обпікав душу, навіть зі старого фото. Але як, як же дізнатися про неї щось більше? – мучив себе, обмежений чотирма стінами квартири.
Знайшов «нитку Аріадни»
І раптом зовсім неочікувано він знайшов справжню нитку Аріадни! Нею стала наша корпоративна газета «Вісті…» , яку для пана Володимира передплачує рідна облспоживспілка. До речі, кожен номер чоловік прискіпливо перечитує від першої сторінки до останньої. Бо це – його вікно в світ: той, кооперативний, у якому пройшло ціле життя.
Публікація «Із Маріуполя – в Дубровицю» про Любов Савіних (Лущик), яка в перший місяць війни переїхала з Маріуполя до рідної поліської глибинки, привернула увагу фразою «…Люба працює продавцем у Дубровиці, в магазині№10, що по дорозі на Висоцьк». Він навіть підкреслив червоним: Висоцьк! Це ж рідне село кохання його молодості – Галини!
Володимир Григорович написав листа про свою історію з проханням допомогти в пошуках Галини. І відправив його рекомендованим, заадресувавши так: Рівненська область, місто Дубровиця, магазин№10, Лущик Любі.
Коли пані Любов прочитала цю глибоко душевну сповідь, розчулилася: ну як же не допомогти чоловікові? Та її зусилля, на жаль, не приносили жодного результату: місцеві не знали про Галину Черкас. Тоді вона написала в програму «ДНК.Свої» на телеканал ІСТV: ну знаходять же там людей, ще й не в таких історіях!
Невдовзі телегрупа програми прибула в Дубровицю. Тоді й з’ясувалося, що і редакторка пані Ксенія, й двоє операторів свого часу працювали на ТВ-7 у Маріуполі: отаким тісним виявився цей широкий світ.
Сюжет вийшов не лише про долю внутрішньо переміщеної особи Люби Лущик, життєвою гаванню якої вже майже три роки є місцева споживча кооперація. А й, власне, про саму кооперацію нашої поліської глибинки: в кадрі – оновлені сучасні магазини, продавці. І крупним планом – газета «Вісті…» з тим доленосним для Володимира Григоровича матеріалом, в якому червоним виділене підрядне речення «…, що по дорозі на Висоцьк». Приїхати на прямий ефір до студії чоловік не зміг, – його вмикали з квартири в Миколаєві. А ось Люба з 14-річною донькою Валерією залюбки поїхала. Разом із рідною сестрою Галини Черкас – пані Антоніною. До речі, за іронією долі, вона живе в Дубровиці неподалік того ж кооперативного магазину№10: частенько там скуповувалася, – от тільки Люба тоді про це не відала.
Нехай гірка, але правда
Сестра й розповіла про непросту долю Галини. Вона жила й працювала на Київщині, в місті Васильків. Вийшла заміж за місцевого красеня, народила сина, якого (вочевидь, у пам’ять про своє перше кохання) назвала Володимиром… От тільки життя підготувало їй страшне випробування: Галина смертельно отруїлася чадним газом у своїй старій квартирі в самісінький переддень переселення в нову. Організм чоловіка виявився сильнішим, – тоді він вижив. Нині ж показав телевізійникам, де її могила. Отаку гірку правду дізнався Володимир Григорович… Зате тепер він може повернути старі фото синові Галини, своєму тезці. Й нарешті поставити крапку в історії незабутнього юнацького кохання… До речі, в студії показали фото Галини, яке вона надіслала йому, датувавши 19 лютого 1961 року.
Присутні в студії психологи назвали оцю потребу терміном «відкладений гештальт»: коли людина дуже хоче щось дізнатися, вирішити, – але з певних причин постійно відкладає свій намір. І порадили глядачам усе в житті робити максимально вчасно: щоб потім не наздоганяти долю й не шкодувати за втраченим.
А що ж наші кооператори з Миколаєва та Дубровиці? Любов Лущик розповідає:
- Ми з Володимиром Григоровичем стали добрими друзями: спілкуємося по телефону. Відчувається, що в нього неначе камінь із душі спав: ось що значить інформація! Я це також зрозуміла й усвідомила, коли перебирала намисто його долі. Дякую журналістам «Вістей…» за вашу працю, за те, що інформуєте про життя наших колег у різних куточках України. Тож ми відчуваємо, як б’ється кооперативний пульс держави. Мені приємно було взяти в студію нашу корпоративну газету з публікацією, яка, врешті-решт, прислужилася людині. Висновок такий: не відкладаймо своє життя на завтра, використовуймо його можливості сьогодні, тут і зараз.
До речі, нині Любов Лущик – менеджерка кооперативного підприємства «Споживач» Дубровицької райспоживспілки. Так, у неї тепер немає тих заробітків, як мала в довоєнному Маріуполі, де також працювала в торгівлі. Але тут, на малій батьківщині, до якої привита пуповиною, вона знайшла щось більше: поруч – її мама, донька та велика кооперативна родина. Та, з якою ділить навпіл і тривогу, й радість. Де тебе розуміють, здається, з пів-слова. І де понад усе дорожать твоєю надійністю та професійністю.
Інна ОМЕЛЯНЧУК
На фото: Володимир – студент Львівського торговельно-економічного інституту; Галина – молодий фахівець ( пам’ятне фото від 19 лютого 1961 року); Любов Лущик із донькою та ведучою програми «ДНК.Свої» в студії.