У Великих Межирічах, що є центром однойменної територіальної громади, востаннє була рік тому. Тоді, як і нині, зимовий день видався напрочуд сонячним та привітним. Тож зустрічалися нам переважно велосипедисти: так, кажуть місцеві, надійніше. Бо ж водії просто-таки гублять колеса автівок по дорозі від Федорівки до Межирічів. Так і є: сім кілометрів уже вкрай розбитого шляху здаються вічністю.
Кафе: сучасно, стильно, перспективно
Зате в центрі села гостей зустрічає кооперативний комплекс, який за рік кардинально змінився на краще. Бо, окрім маркету, тепер тут є й кафе, що гостинно відчинило двері в самісінький переддень нового, 2025 року. Отже, праворуч – маркет, ліворуч – кафе: все – під сучасною вивіскою COOP, яка особливо ефектно виглядає в сутінках. Тут цілодобово працює поки що єдиний у громаді банкомат, який установили в співпраці з Ощадбанком. У приміщенні комплексу розміщені й модернізовані робочі кабінети голови та працівників апарату правління споживчого Великомежиріцького споживчого товариства. Отже, умови чудові, тут тепло й затишно. Це – «робота» твердопаливного котла, який встановили з відкриттям маркету, в переддень воєнного 2022-го. Тоді ж і порахували його окупність – два роки при витратах електроенергії на віддачу тепла з радіатора не більше 50 кіловат на місяць. Так і вийшло: більше 50-ти кіловат, кажуть, іще не було. Нині ж економити допомагає й тепла зима.
…Якщо театр починається з вішалки, то кафе – з барної стійки: вона аж виблискує і від новизни, й від кількості напоїв, які тут пропонують. На стінах у ліпнині зафіксували минувшину села: майстер зобразив і палац Стецького (який і сьогодні служить допоміжній школі), і католицький храм, який зберігся до наших часів, – хоч і гостро потребує відновлення. Словом, історію плекають ревно, – але щодня активно творять новітню: у кожного покоління своя місія.
У кафе все сучасно й водночас мінімалістично: на підлозі – плитка, стеля – модне «грільято»; економне «тепле світло», спрямоване безпосередньо на столи; виготовлені на замовлення добротні меблі. Усе витримано в коричнево-сірій кольоровій гамі, яка додає спокою та врівноваженості: так і хочеться тут затриматися.
- Кафе – не лише оновлені стіни, плазма та меблі, хоча й це важливо. Повноцінний заклад ресторанного господарства – то насамперед смачна кухня. Так от, вдалося переконати прийти на роботу саме до нас знаного в усій окрузі кухаря справжню майстриню своєї справи Оксану Шокало. Ми обладнали повноцінну кухню, придбали духову шафу для піци та професійний гриль: аби працювати було комфортно. Молода бармен-офіціант Катерина Некрасова має профільну освіту – закінчила Рівненський кооперативний фаховий коледж за спеціальністю «готельно-ресторанна справа». Отже, стартували саме в такому складі. За перший місяць роботи маємо 130 тисяч товарообігу. Але вже бачимо, що і як треба відкоригувати, де й чого додати, аби нарощувати оберти. Бо не помиляється лише той, хто нічого не робить. Скажімо, графік роботи кафе вже підлаштували під школярів: зазвичай на великій перерві вони біжать у маркет по булочку чи сік. А тут запропонуємо їм гарячі бутерброди, гамбургери, інший фаст-фуд. Меню в нас оптимальне: ось, погортайте, – передає акуратну папку голова правління споживчого товариства Юрій Татарин.
Пропонують сім видів піци, п’ять – салатів, чотири нарізки – м’ясну, сирну, овочеву та фруктову. Гарячі закуски – на всяк смак: відбивні, хінкалі, котлети, деруни, вареники, курячі нагетси, картопля фрі та фірмова страва від «шефа» – вертуни. З десертів – млинці з різними начинками та морозиво з розмаїттям фруктів і пудингів. Ціни – цілком помірні: приміром, півкілограмова піца коштує 160-200 гривень, ходовий салат «Цезар» (порція 170 грамів) – 85 гривень, повноцінна порція картоплі фрі з сосискою – 50. Усе свіженьке, щойно з вогню: де ще сьогодні так поїсте? Облаштували й банкетку – для невеликих компаній.
- Надвечір до нас частенько заходять дорослі, які повертаються з роботи, – чи то з ковбасні, чи з Гощанського молокозаводу. Беруть переважно гарячі закуски і салати, щось із алкоголю. Поспілкуються, та й розійдуться. А для діток батьки замовляють дні народження – на вісім, десять чи й 12 персон. Тут уже найбільш ходова картопля фрі, курячі нагетси, десерти та морозиво, – розповідає усміхнена Катерина Некрасова.
До речі, сама вона дістається на роботу з Невіркова, що за вісім кілометрів: каже, до душі їй це, – тому й обрала за спеціальність готельно-ресторанну справу. Коли вчилася в Рівному, працювала в закладах ресторанного господарства. Та оскільки Катруся – найстарша в своїй багатодітній родині, а маму добряче підводить здоров’я, вирішила жити й працювати вдома. Тож встигає й по господарству допомогти, і копійку заробити: має ж бо три сестрички й братика, яким 13, 11, 9 та 5 років. А мала батьківщина додає їй сили.
Виявляється, конкуренція давно дійшла до глибинки. І не лише в торгівлі, а й у громадському харчуванні. Лише за кілометр – приватний відпочинковий комплекс із рестораном та магазином, а на в’їзді в село є просторе приміщення, яке здають в оренду, – з можливістю для замовників готувати самим.
А тут – повноцінне стильне кафе з чудовими можливостями для дітвори та підлітків: тобто, ставку кооператори зробили на майбутнє. І цілком виправдано: демографічна ситуація в громаді доволі сприятлива. Задумаймося: наші діти вже три роки живуть у війні. Ростуть, формуються як особистості й напрочуд швидко дорослішають. Але і в дітей війни повинно бути дитинство! А значить – бодай невеликі віддушини, які вони згадуватимуть через роки й десятиліття. Як гортаємо в пам’яті найбільш знакові події та миттєвості своєї юності ми… З відкриттям кафе кооператори подарували місцевим дітлахам цю можливість. Вочевидь, оцінять її дещо пізніше: як і все, що роблять спілчани краю для цієї чудової місцини з багатющою історією.
Найкраща пам’ять – добрі справи
Місцеві добре знають кооперативну родину Татаринів: батько, світлої пам’яті Олександр Васильович, свого часу працював директором овочесушильного заводу та ревізором; мама Любов Дементіївна – продавцем та бухгалтером споживчого товариства. Старший син Олег доріс до заступника голови правління Рівненської споживспілки і мав багато планів на відродження й повноцінний розвиток кооперації в рідних місцях. На жаль, він відійшов від нас у розквіті сил у 2021-му…
Тож реалізувати задумане випало молодшому братові Юрію: саме він тоді очолив Великомежиріцьке споживче товариство. Звісно ж, за потужної підтримки правління споживспілки та особисто голови Петра Бараша. Попри вкрай складний воєнний час, споживча кооперація, скажу так, межиріцького куща набирає обертів. І це, вочевидь, найкраща пам’ять про нашого Олега Татарина.
Приміром, уже згаданий маркет лише трохи більше місяця попрацював без війни. Тобто, в суцільних воєнних буднях тут стабільно нарощують товарообіг: ось і торік додали ще 37 відсотків! Бо прислухаються до споживачів і відповідно формують асортиментну політику. (Пригадую, як на відкритті маркету, понад три роки тому, Петро Бараш наголосив саме на цьому: слухати і чути земляків).
Відповідно до програми модернізації, в 2024-му не лише відкрили кафе, а й оновили магазин у селі Стовпин, інвестувавши в ці проєкти майже два мільйони чесно зароблених коштів!
Тож Юрію Татарину було про що сказати на звітних зборах споживчого товариства. Бо, приміром, магазин у Самострілах додав у товарообігу майже 45 відсотків: продавець Мар’яна Дяденко, чоловік якої – в почесних лавах наших захисників, дає лад і вдома, й на роботі. Оновлений наприкінці року магазин у Стовпині – 15 відсотків: тут успішно господарює мама п’яти діток Галина Бровчук, про яку ми вже розповідали.
Загалом же господарюють із рентабельністю три відсотки, мають понад три мільйони оборотних коштів, а товарних залишків – понад 5 мільйонів, на 42 дні торгівлі. Суттєво пожвавили роботу з постачальниками, отримавши майже 620 тисяч мотиваційних виплат. В тому числі від головного гуртового партнера – «КоопТоргСервісу» – понад 282 тисячі. А це 1.44 на кожних 100 гривень обороту, – більше від середньо обласного.
Юрій Татарин справедливо вважає: ефективна робота в тилу – прямий шлях до довгоочікуваного миру. Тож у 2025-му модернізуватимуть магазин у Самострілах, розширивши його торговельну площу.
А дзеркалом ефективності є насамперед високий рівень соціальної відповідальності місцевих кооператорів. Судіть самі: торік це порівняно невелике споживче товариство сплатило до бюджетів держави, області та територіальної громади майже два мільйони гривень. Тобто, кожен із 20-ти кооператорів напрацював по… 100 тисяч податків! Ще четверо працівниць перебувають у відпустках по догляду за новонародженими: вдома, на малій батьківщині.
І це чудово: бо саме кооператори вершать і найвищу політику – відтворюють і плекають генофонд нації. Важливішого завдання для пошматованої війною України, здається, просто не може бути.
Добра та розвитку тобі, унікальна Великомежиріцька глибинко!
Інна ОМЕЛЯНЧУК
Історична довідка:
Перша згадка про Великі Межирічі, як про власність князів Корецьких датується 1544 роком. Назва містечка походить від його розташування між річками. Вже у 1605 році воно отримало Магдебурзьке право.
У 1651 році переходить у власність князів Любомирських, які звели тут костел святого Антонія, згодом – Яблоновських. А в 1773-му – до овруцького старости Яна Казімежа Стецького, який, за переказами, виграв Великі Межирічі з околицями в карти. Втім, він одразу розпочав будівництво двоповерхового палацу : в стилі класицизму за проектом відомого італійського архітектора Домініка Мерлінка.
Різні часи випали на долю Великих Межирічів: від зростань до занепадів. Скажімо, напередодні першої світової війни вони були відомі великим ярмарком, що збирався тут 20 разів на рік.