Шість жителів невеликого села Стадники на Острожчині удостоєні звання праведників світу
- Я не жидок! Я не жидо-о-ок! – голосно кричав 10-річний Герш, братик Іцхака Вальдмана, втікаючи, куди тільки бачили перелякані оченята.
Та гітлерівцям було байдуже: пристрілили дитину лише за те, що вона народилася в єврейській сім’ї. Ще й здерли з неї чобітки…
Це було 21 жовтня 1942-го.13-річний Іцхак устиг заскочити в Горинь і вхопився за корчі під швидкоплинною течією. Лише коли кати відійшли (вирішивши, що він утопився), хлопець із останніх сил дістався більш пологого берега. На його щастя, сюди саме нагодилася прати білизну сусідка зі Стадників Марія Фурманюк, затим прибіг її чоловік Євдоким. Вони мерщій закутали хлопця в ковдру й понесли відігріватися на піч, напоївши чаєм із малини.
Солодкий смак рятівного чаю
…Смак того чаю він пам’ятатиме завжди. Як і величезні серця українців Фурманюків, Павлюків та Тарасових. Усі ці родини по черзі переховували в себе Іцхака та його маму Цивлю: аж до звільнення Острожчини від фашистів у 1944-му.
Пізніше йому змінили ім’я та по-батькові: Іцхак Мойсейович став Василем Мусійовичем Вальдманом. Саме так його, директора Острозького плодоконсервного заводу в Оженино, знали на Рівненщині. Втім, найкраще про все розкажуть спогади, які залишив по собі Василь Вальдман ( він відійшов за Вічну межу в 2018-му році у поважних 90):
«У школі в Оженино я закінчив сьомий клас. Першого вересня 1948-го вступив до Рівненського торгово-кооперативного училища на бухгалтерське відділення. На відмінно завершив навчання в 1949-му, мене направили в Острозьку райспоживспілку. Звідти спрямували за місцем проживання – в Оженинське споживче товариство старшим бухгалтером. У подальшому працював директором райзаготконтори, головою правління Острозької райспоживспілки і заочно навчався в Рівненському кооперативному технікумі. В квітні 1965 року призначений директором Острозького плодоконсервного заводу, де працював понад 25 років, – до виходу на пенсію за віком та станом здоров’я. Завод знаходився за три кілометри від Стадників, поруч – Оженино, Країв. Нікому з місцевих, хто бажав працювати, я не відмовив. А за направленнями від заводу здобували освіту у вузах та технікумах чимало моїх земляків».
Так Василь Вальдман намагався віддячити цим простим людям за врятовані життя: своє та мамине.
- Це був один із кращих керівників області: на базі Острозької райспоживспілки проходили всеукраїнські і союзні семінари. А продукцію Острозького плодоконсервного ми відправляли не лише до країн так званого соціалістичного табору, – ожиною, суницею та чорницею смакували, приміром, у Японії. А ще це була людина з великої букви, – пригадує голова обласної організації ветеранів споживчої кооперації тодішній голова правління облспоживспілки Микола Мосійчук.
Щоразу, коли Василь Мусійович підходив до Горині, до горла підступав клубок, а очі потопали в сльозах. Дарма, що й час був не менш швидкоплинним, ніж сама Горинь: від трагедії його відділяли роки, потім – десятиліття…
Три розстріли євреїв під Острогом
Ця історія щороку щонайменше двічі зринає в нашій колективній пам’яті: 27 січня, коли світ вшановує жертв Голокосту, та 4 серпня, коли в лісі під Острогом, біля пам’ятника розстріляним євреям, збираються люди.
… Фашисти окупували Острог та його околиці третього липня 1941-го. Це була переважно єврейська місцина: з 15 тисяч жителів близько 11-ти становили євреї. Проте, вони споконвіку мирно жили з українцями та поляками.
Та вже 4 серпня євреїв стало на три тисячі менше: тут, в урочищі Красностав під Острогом, відбувся перший на Рівненщині та в Україні їх масовий розстріл. Затим, через місяць, був Бабин Яр у Києві, далі – урочище Сосонки в Рівному, інші показові страти людей тільки за те, що в їхніх жилах текла єврейська кров…
Ось як відклалося 4 серпня 1941-го в спогадах Василя Вальдмана:
«Колона з євреїв була величезною – до 12 тисяч. Її охороняли з обох боків: есесівці зі зброєю,залізними прутами та собаками. Ще дорогою вони знущалися з людей: били тими прутами, вигукували брудні лайки. Був сонячний безхмарний день, стояла нестерпна спека. Люди плакали, впадали у безтяму, діти просили їжі та води. Жінки здіймали руки до Бога, – хоча підсвідомо розуміли: нас ведуть на смерть. Тут, в урочищі Красностав, дали наказ вишикуватись. І почали вибирати старших за віком чоловіків, тих, хто носив бороди, хворих та калік: то формували колону для розстрілу із трьох тисяч людей. Коли ми поверталися до міста, чули кулеметні черги. Свого дідуся, батька та двох його братів-інвалідів я більше ніколи не бачив…»
Натомість їх самих пригнали в обгороджене колючим дротом гетто. Виходити за його межі суворо заборонялося, молитися в розграбованій синагозі – теж. В кожному будинку селили по 5-6 сімей, тут не було каналізації, вода – тільки з колодязів, не вистачало харчів. Саме тому, коли молодим чоловікам сказали, що вони поїдуть на розвантаження продуктів, які начебто прибули на станцію Кривин, ті залюбки зголосилися: адже німці обіцяли розрахуватися ними за роботу. Бо в кожного плакати напівголодні діти…
«Та це була пастка: 25-26 вересня 1941-го у напрямі Нетішина фашисти знову розстріляли 2, 5 тисячі переважно молодих працездатних євреїв. Третій масовий розстріл був 30-31 жовтня в урочищі Красностав. Нам же з мамою та братом Гершем вдалося втекти з гетто в червні 1942-го. Завдяки допомозі українців, які ризикували життями, йдучи на цей крок і переховуючи нас у себе. Але облави на євреїв були постійними та вкрай жорстокими: вже 21 жовтня таки розстріляли мого брата…»
«Найкращі люди живуть у Стадниках»
Іцхака-Василя Вальдмана Господь уберіг. Але ті жахіття він проніс через усе життя. Щиро прагнув, аби звання «Праведників народів світу» отримало все село Стадники. Бо навіть ті, хто не переховував євреїв, добре знали, де вони живуть. Але мовчали: німцям не видав ніхто.
- У моїх рідних Стадниках живуть найкращі на землі люди, – часто казав Василь Вальдман.
У 1997 році це звання отримали шестеро його жителів: Євдоким та Марія Фурманюки (посмертно), Мотря Павлюк та її син Іван (посмертно), Семен Тарасов (посмертно), Софія Тарасова-Ніколайчук (теж уже покійна).
Понад шість років немає й самого Василя Вальдмана. Але його дружина, 93-річна Євгенія Іванівна, 4 серпня неодмінно приходить до меморіального знака, який спорудили на місці розстрілу євреїв на виїзді з Острога вже у незалежній Україні. Щоб укотре розповісти правду про жахіття окупації, яка позбавляла життя лише за те, що твоя національність не подобалася фюреру…
Сьогодні, вже у ХХ! столітті, новий фюрер цинічно й жорстоко забирає життя в мирних українців. Ми «завинили» лише тим, що любимо свою землю й щиро прагнемо господарювати на ній…
Часто думаю про те, скільки часу знадобилося Черчиллю, аби переконати союзників таки відкрити другий фронт і, врешті-решт, приборкати гітлера. І скільки ще знадобиться його Україні, щоб світ нарешті назавжди ізолював путіна? Бо трагедії єврейського й українського народів нині, погодьтеся, як ніколи близькі.
Інна ОМЕЛЯНЧУК