Прем’єрну виставу за новелами Марії Матіос «Мами» з ініціативи обласної профспілки відвідали кооператори – мами, дружини, сестри наших захисників.
Саме Рівненський академічний музично-драматичний театр узяв на себе сміливість втілити на сцені невимовний материнський біль. І проговорити його з нами. Бо вистава – про нинішню війну. І про матерів, які чекають на своїх синів. Хтось із них повернувся «на щиті», хтось проходить складну реабілітацію, а хтось і досі між небом і землею ( нам не зрозуміти, як воно – коли твій син у когорті зниклих безвісти)…
Сама Марія Матіос каже: «Якби сльози помагали, земля давно пішла б під солону воду»… Але материнські сльози – то водночас і молитва… Тому зала плакала: жінки ( та й міцні, як криця, чоловіки) просто не могли впоратися з емоціями. Та й чи треба було їх приховувати? Звісно ж, ні. Виплакатися. Проговорити свій біль. Прожити кожну ситуацію разом. Почути одне одного. І стане легше. Бодай на годину-другу. Це так багато, коли тієї очікуваної звісточки немає роками…
«Інколи з мертвими легше говорити, ніж із живими. Мертві мовчать і вміють бути делікатними», – приходить до висновку одна з героїнь. Вона нарешті знаходить сина на Краснопільському цвинтарі в Дніпрі, де він похований без прізвища, лише під «номером». Скільки ж їх тут, тих «номерів!» – не може збагнути мати, яка просто губиться в океані могил. Але врешті вирішує: не варто везти сина додому, щоб перепоховати. Бо він – у рідній, українській, землі…
«Солдат на війні згадує й кличе тільки Бога й маму, – більше нікого»; «Солдати повертаються додому, а ми думаємо, що це все одно, як повернутися з базару. Бо ж «ми їх туди не посилали». Це лише кілька цитат із твору та вистави, які чи не найбільше зачіпають за живе… Не дай нам, Боже, колись не те, що сказати, – навіть подумати так…
Стати світлом для інших – мабуть, єдиний спосіб знайти сенс життя для Мамів, які його втратили. І саме так вчинила одна з героїнь, яка пішла працювати в реабілітаційний центр для захисників. Щоб сповна віддати себе іншим синам. Титанам, які стоять на сторожі наших світанків…
Ми всі, суспільство, маємо пройти через цей наш спільний біль. Пропустити свої душі через чистилище. І, якщо хочете, виплакатися. Щоб не загострити проблему і не загнати її в «глухий кут».
І тут театр свою місію виконав. Сміливість у мистецтві – це не підсилювати біль, а лікувати його. Через душі. Ефективніше від психологів. Емоції глядачів, що лилися рікою, через край, – це і є найвища оцінка: браво, рівняни!
На виставу до Рівного їдуть матері з інших міст: приміром, 11 жовтня були гості з Коростеня, разом із заступницею міського голови. А вже 4 листопада «Мами» покажуть у Дніпрі: вони вирушають у тур Україною.
Інна ОМЕЛЯНЧУК
На фото Анатолія Мізерного: народна артистка України Галина Цьомик в одній із головних ролей; Марія Матіос із Мамами; такі емоції – найкращі ліки від нашого спільного болю.