Короваї на майдані
Ці чотири весільні хліби – короваї – неначе змагалися між собою за місце під затягнутим хмарами небом: я – кращий! А я – вищий! Та люди, здається, не помічали ані тієї краси, ані величі…
Бо стояли вони на майдані, біля домовини 26-річного старшого солдата Дмитра Паскаря, який нарешті повернувся до рідного Рівного. «Наш Діма повернувся на щиті цієї ночі, він удома, в місті, де народився і виріс…» – написала мама Руслана Броновицька, повідомивши про день прощання.
Два довгих роки вона жила надією. «Зниклий безвісти», – такий був офіційний статус її сина. Тобто – той, хто між небом і землею…
Її сонцесяйний Дмитрик змалку жив на швидкості: чи то утнувши підліткову витівку в класі чи тоді, коли випікав хліб на «Рум’янці». Він спішив жити: а може, передчував, що його земний шлях буде таким коротким?
Погодьтеся, в Дмитра була найблагородніша в цьому світі професія – пекар. І він не просто пік, – творив кожну хлібину, додаючи до тіста найефективніший складник – частинку своєї величезної душі. Тоді хлібина неначе оживала й сама «просилася» до покупців – швидше, швидше! У кожній скибочці хліба, який відкроювали рівняни, жив пекар Дмитро.
На початку 2023-го він добровільно став на захист Вітчизни: обов’язок перед Україною переважив над бажанням пекти хліб. Хліб, що пахне війною… У відпустці планував одружитися зі своєю нареченою.
А вже в жовтні того ж 2023-го після бойового завдання на запорізькому напрямі його телефон замовк… Невже назавжди? – побивалася мама і занурювалася у невідомість. У її безсонні очі все частіше почала зазирати смерть, – їй не хотілося жити без сина.
І раптом внутрішній голос наказав їй: досить! Ти маєш бути сильною заради Дмитра. Так народилися її вірші – один, другий, третій. Усі – для нього і про нього. Збірочка «Вдруге ти його не народиш» зібрала на презентації стількох людей – щирих, співчутливих, – що й не очікувала. Вона читала свої рядки:
..квітнуть очі чиїсь незабудками, серце чиєсь – первоцвітами
вони вчора були спасителями, – а сьогодні стали квітами…
А тоді разом із мамами, які чекають на своїх синів, вона почала вишивати рушник надії. В містечках і селах області на полотно лягали чорні й червоні хрестики. Це була омріяна дорога додому для кожного воїна світла – з рушників із їхніми іменами чи позивними. У день Гідності та Свободи в найвищому місці Рівного – Свято-Покровському соборі ПЦУ – вони презентували й освятили рушники. Для того, щоб з’єднали вони небо і землю. Щоб Усевишній почув материнські благання і послав бодай якусь звісточку…
І (о, диво!) до неї та звісточка прилетіла: тіло Дмитра Паскаря ідентифікували. Залишилося дочекатися його повернення додому.
… Її сина проводжали в останню земну дорогу: велелюдний майдан, Свято-Покровський собор, алея Героїв на кладовищі «Нове».
Тріпочуть на зимових вітрах жовто-блакитні знамена, неначе закликають усіх нині сущих: цінуйте свою землю, любіть Україну, не розмінюйте її на мідяки… А поміж ними видніються короваї: ті, що спечені для Дмитра, й ті, що для інших синів… Хлопців, нареченими яких навіки стала Україна.
Інна ОМЕЛЯНЧУК