«Із подарунками до нас тепер їдуть нечасто», – так розпочала нашу розмову директорка профспілкового санаторію «Горинь», що в Степані, Лариса Шишковська. Каже, війна добряче втомила й виснажила суспільство, – й це відчувається в щоденних буднях «Горині». Надто нині, в найкоротші дні року.
Тим вагомішою видається щира допомога від кооператорів, які з перших днів війни опікуються санаторієм. Ось і днями голова обласної профспілкової організації працівників споживчої кооперації Микола Вознюк побував у «Горині» не з порожніми руками. Цього разу допомогу спрямувало Олександрійське споживче товариство Рівненської райспоживспілки. Це картопля, морква, капуста, цибуля, макарони, тушкованки. А солодкі набори для діток закупила профспілка.
- Сьогодні в нас проживає півсотні людей зі сходу України, – і повертатися їм просто немає куди. Найбільше чекає подарунків, звісно ж, дітвора, – тож ми вручили їх кожному біля нашої ялинки. А з продуктів, які люб’язно передали кооператори, приготуємо для всіх святковий обід: щоб люди відчули смак українського Різдва, яке вже в дорозі, – розповідає Лариса Шишковська.
Серед старожилів «Горині» – пенсіонерка Тамара Грищенко із сином-інвалідом із Лисичанська. Тоді, в 2022-му, вони приїхали втрьох. Та чоловік, який мав проблеми зі здоров’ям, на жаль, відійшов у вічність: тут, у Степані, й похований. Санаторій же став для Грищенків другою домівкою ось уже майже на чотири роки…
- Спочатку ми всі троє жили в одній кімнатці, – а тепер удвох. Тут нам і ремонт зробили, й душову добудували. Знаєте, це велике благо – можливість помитися й повноцінно відпочити, – щиро радіє звичайним речам пані Тамара.
У цієї жінки дуже складна доля. Але вона з гідністю приймає її виклики: не зачерствіла душею, не розучилася, як кажуть, і в калюжі зорі рахувати… І в цьому її неймовірна життєва сила.
У молодій родині Шаповалових із Сєверодонецька тут народилася донечка. Щоправда, згодом сім’я поїхала в Дніпро, – людей тягне ближче до рідних місць. Як-от Олесю Бакликову: її чоловік у почесних лавах ЗСУ боронить Україну на фронті. Тут, у санаторії, дізналися: отримали компенсацію за зруйнований будинок у рідному Мирнограді. Тож придбала хату неподалік від Дніпра.
Скільки ж то різних доль пройшло через «Горинь» із третього березня 2022-го: саме цього дня санаторій відчинив двері для людей, які вимушено втікали від війни. І вже не зачиняв їх жодного дня. Спочатку благодійників було багато: хтось привозив продукти, хтось – дрова для опалення, засоби гігієни тощо. Згодом потічок щедрості обмілів. А нині, якщо відверто, майже згас. Лариса Шишковська нікому не дорікає: війна ж бо десь перекроїла, а десь відверто пошматувала людські долі. Тому зі своєю невеликою командою намагається робити все, аби в цих людей був теплий і, наскільки це можливо, комфортний дах над головою. Каже, вони це цінують. Коли залишають місце тимчасового прихистку (хтось їде за кордон, хтось переміщається в Україні) часто плачуть. А тоді пишуть звідусіль, цікавляться справами, навіть надсилають кошти, – щоб зробити комфортнішим життя тих, хто не має куди їхати…
- Залишаються інваліди, пенсіонери та маломобільні люди, яким ми надаємо соціальну послугу – проживання. І як можемо, підтримуємо життя в санаторії. Це нелегко: адже, приміром, кошти за електроенергію нам ніхто не відшкодовує вже десять місяців. Відтоді, як Мінсоцполітики передало ці повноваження Пенсійному фондові, питання буквально «зависло» в повітрі. Чи розблокують його і коли, довідатися не вдається. Дрова купуємо власним коштом, – дякувати богові, хоч лісу в нас вистачає. Отак і живемо: тримаючись одне за одного і за надію, – каже Лариса Шишковська.
І так ось уже, вважайте, чотири роки. Хто молодший та спритніший, шукає місця, де можна заробити, і від’ За інформацією Нацбанку, за жовтень-листопад з України виїхало стільки ж людей, як за попередніх дев’ять місяців. Залишаються ті, в кого немає здоров’я та сили і хто сам потребує підтримки. Таких людей немало і в інших населених пунктах Рівненщини, живуть вони здебільшого по гуртожитках.
Часто думаю: а далі – що? Куди подітися тим, хто віддав державі кращі роки життя, а сьогодні вмістив його все в одну маленьку валізу? Це той виклик, на який має знайти адекватну відповідь держава. Й шукати її треба невідкладно. Бо волонтерський ресурс просто вичерпується. А от віра та надія українців – ні.
Інна ОМЕЛЯНЧУК